Понад 30 років талановита малинка Людмила Костельняк керує театральним колективом «Барвінок», при якому виросло не одне покоління артистичних дітей
Однією з найяскравіших представниць творчої спільноти нашого поліського краю та Малинщини, справжньою перлинкою Центру дитячої та юнацької творчості довгі роки залишається викладачка гуртку театралів «Барвінок» — Людмила Костельняк.
Днями ця чарівна малинка відзначила чергову річницю роботи з обдарованими дітьми й погодилася розповісти про свою роботи та творчі здобутки журналістці MALYN.MEDIA.
ПРО ДИТЯЧУ ЛЮБОВ ДО ТЕАТРУ І ДОЛЕНОСНІ ГАСТРОЛІ
— Людмило Володимирівно, за понад три десятиріччя ви прищепили любов до сцени декільком сотням юних театралів. Як все починалося? Напевне, поклик до театральної справи у Вас зародився задовго до того, як обійняли посаду керівника «Барвінку» ЦДЮТ?
— Так, маєте рацію. Я буквально виросла на сцені… З дитинства обожнювала казки. У школі – а навчалася я, до речі, в Малинському ЗНВК №1 – як тільки випадала вільна хвилинка, бігла в книгозбірню, щоб віднайти чергову цікавинку. Перечитувала гори дитячої літератури, поринаючи у дивовижний, казковий світ. Кожного разу, гортаючи сторінки, уявляла себе то лисичкою, то принцесою, то чаклункою. Свої сили випробовувала в драмгуртку, була учасницею агітбригад, ведучою шкільних та районних конкурсів, вечорів…
На той час у позашкільних закладах із дітьми займалися напрочуд талановиті, віддані своїй справі педагоги — всім їм безмежно вдячна, бо вони зуміли розвинути мої скромніздібності (сміється — ред.). Насамперед — Тетяні Смирновій (керівнику ЦДЮТ), викладачу театралів Олександру Гусєву та багатьом іншим митцям, які щиро любили дітей і вкладали душу в улюблену справу.
Після закінчення школи, подала документи на режисерський факультет Житомирського культурно-освітнього училища (нині Житомирський фаховий коледж культури і мистецтв імені Івана Огієнка, – ред.). Тоді якраз за неуспішність відрахували чотирьох студентів. Отожмені пощастило — приймальна комісія одразу зарахувала на другий курс, попередивши, що обов’язково маю добре скласти іспити за перший семестр, інакше переведуть до першокурсників. Я не підвела… А на захист дипломної роботи до нас завітав режисер обласного театру ляльок Фомін.
Йому дуже сподобалася акторська гра, і декільком випускникам він запропонував після закінчення навчального закладу піти працювати до нього. Була безмежно рада! Адже серед його обранців була і я.
— Яким вам запам’ятався той час?
— Ми об’їздили з гастролями пів України. Де тільки не були! Із собою везли клунок речей, чайник. Жили в кочових умовах, але нас це не лякало. Молоді, веселі, енергійні, після дороги із завзяттям репетирували, з гарним настроєм виходили до глядачів.
У трупі я була найнижчою, і щоб мої ляльки ставали на один рівень з іншими казковими героями, щоразу вдягала височенні підбори. Під час вистави інколи по півтори години доводилося у них бігати туди-сюди — вздовж завіси і декорацій. Ох як це незручно, але я не скаржилася. Овації, щасливі дитячі обличчя, щирі посмішки були найвищою нагородою.
— Кажуть, на гастролях ви зустріли свою долю…
— Якось в Білій Церкві після театральної вистави підійшов молодий військовий — широкоплечий, підтягнутий, ввічливий. Справжній красень! Між нами неначе пробігла іскра. Це було кохання з першого погляду. Невдовзі одружилися і я вирушила до коханого в Німеччину, де він проходив військову службу.
— Отож ваша кар’єра у Житомирському театрі ляльок завершилася…
— Я недовго сумувала. У військовому містечку вирувало життя. Я стала ведучою у Будинку офіцерів. А пізніше за довгі роки служби, куди тільки доля не закидала! Жили в Киргизії, Казахстані, Монголії. Я була і вчителем фізкультури, і методистом, і викладачем дитячих гуртків.
Якось, пригадую, вийшов казус — у монгольський Будинок офіцерів приїхали афганці. Я підготувала розважальну програму для сімей цих почесних військових. Щоб гідно відзначити офіцерів, почала розповідати про їхній героїзм під час виконання інтернаціонального обов’язку.
Один із гостей підійшов, зупинив на пів слові і пошепки пояснив, через яке пекло їм довелося пройти у чужій країні внаслідок недолугого рішення керівництва нашої тодішньої держави. Я все зрозуміла… Їм було не до веселощів. Наші хлопці там гинули, потрапляли в страшний полон до моджахедів, захищаючи чужі інтереси… У 90-ті із сім’єю повернулися в Малин…
ПРО РОБОТУ ЯК СТИЛЬ ЖИТТЯ
— Ви обіймали різні посади. Писали сценарії для дорослих і дітей, були ведучою, актрисою. Що найбільше припало до душі?
— Безумовно — дитячий театр… Коли я повернулася у рідне місто, була можливість влаштуватися в РБК, але я навідріз відмовилася, надавши перевагу роботі в ЦДЮТ (тоді — Будинок піонерів). Я радію кожному успіху своїх вихованців. Живу роботою — сама готую тексти вистав, малюю декорації, по ночах шию костюми — у нас їх сотні…
А коли п’ять років тому надали під театр-студію підвальне приміщення — здійснилася моя найзаповітніша мрія. Щоправда, спершу воно було в такому жахливому стані! Захаращене, з купами сміття, все у павутинні, з напіврозваленими стінами. Але я вже загорілася — уявляла, як діти виступатимуть там на сцені. Планувала, де буде глядацька зала, костюмерна, роздягальня.
Власними силами робили ремонт. Уявляєте, до другої ночі з чоловіком клали блоки, перекладаючи внутрішні стіни! Алла Мойсіївна (тодішній директор ЦДЮТ) дуже багато допомагала будівельними матеріалами, шукаючи спонсорів, меценатів. Долучалися батьки. Зокрема, Коля Василенко повністю переробив освітлення, встановив ліхтарі у залі. Всім вдячна — це наша спільна заслуга!
— Минуло десять років як «Барвінку» надали почесне звання зразкового колективу…
— Діти стараються. Попри карантин постійно репетируємо, беремо участь у міжнародних, всеукраїнських, обласних, у тому числі дистанційних конкурсах. От, приміром, двічі здобули найвищу нагороду (диплом абсолютного переможця та гран-прі) у фестивалі-конкурсі театрального мистецтва «Зірки Мельпомени», представивши роботи у номінаціях «Театр драми» та «Театр ляльок». Також вибороли перше місце у Всеукраїнському конкурсі «Лимонад», що проходив у Харкові.
Наразі працюємо над новими виставами. Днями за участі старшої групи відбулася прем’єра спектаклю «Коли ще звірі говорили», або «Чудеса без чудес». На черзі — «Цілюще зіллячко», «Орел-срібнокрилець», «Таємниця заячого дерева». Ці вистави вчать діток вічним цінностям — творити добро, любити людей, бути чесними щирими тощо.
Отож, сподіваюсь, що і надалі наш творчий колектив підтверджуватиме звання зразкового. Одна проблема, під час карантину майже немає глядачів. А театралам глядацька зала потрібна як повітря — вони грають для публіки, це їх надихає. Їм потрібно бачити об’єктивну реакцію на свою гру, чути оплески…
— Людмило Володимирівно, як ви оцінюєте творчі нахили дітей минулих і теперішнього поколінь. Чи немає у театрального гуртка конкуренції з гаджетами?
— Зараз діти креативні, рухливі, артистичні, невимушені, на все мають свою думку і відстоюють позицію. Але дійсно, щоб їх зацікавити, потрібно докласти значно більших зусиль.
Майже усі юні театрали прагнуть бути в центрі уваги. Відтак для кожної групи колективу пишу по декілька вистав, щоб кожна дитина випробувала себе в головній ролі. Коли проходять репетиції, учні по черзі виходять на сцену — кожних пів години грають іншу виставу: одні біжать додому, інші займають їхнє місце. Я приходжу в театр о 12:00, а виходжу зазвичай не раніше 19:00. Зараз водночас репетируємо шість вистав.
— Скільки наразі маєте груп? Чи займаєтеся з дошкільнятами?
— Колектив «Барвінок» складається з двох груп: старшої й молодшої. Але я ще поділяю їх на підгрупи, формуючи «середнє відділення». У гурток запрошую діток різного віку. Головне, щоб вони вміли читати з аркуша і мали бажання стати акторами.
ПРО ТАЛАНОВИТИХ ВИПУСКНИКІВ
— Напевне, чимало дітей пішло вашою стежкою?
— Мої випускники працюють на телебаченні, в різних творчих закладах режисерами, ведучими, дикторами тощо. А ті, хто обрав собі іншу спеціальність, все одно всією душею люблять театр, із задоволенням відвідуючи вистави в обласному центрі, Києві та інших містах.
Дуже хотілося б, щоб хтось з дівчаток згодом взявся і за викладання гуртку театралів, прищеплюючи любов до мистецтва меншим дітям.
— Перед новорічними святами ви отримали додаткове навантаження, обійнявши й посаду культорганізатора ЦДЮТ…
— Так. Це стало цілковитою несподіванкою. Але ця робота для мене звична. Я 25 років працювала культорганізатором центру, тому із задоволенням підготую свято для дітлахів. Також виступатимемо із розважальною програмою для дітей з особливими потребами.
Зараз триває підготовчий етап — у тому числі реставруємо, докуповуємо костюми. До речі, коли три десятиріччя тому я влаштувалася на роботу в ЦДЮТ, розпочинала саме з підготовки новорічного сценарію.
— Новий рік вже на порозі. Невдовзі до родин з дітьми завітає і Св. Миколай…
— Заздалегідь бажаю всім більше радісних, світлих днів, творчої наснаги та удачі! А дітям — солодких подарунків. Нехай здійснюються мрії!
Розмовляла Марина КИРИЧЕНКО
Читайте також — Вокалістка Олена Верстак: «Я розкрилася як співачка саме під малинським небом».
