«До останнього поділу Польщі, кінця 18 ст., всі церкви в Малині та околицях були греко-католицькими — православних храмів тут просто не було…»
Ця маловідома, але важлива історична деталь звучить майже сенсаційно. Та для нашого співрозмовника, знаного історика Леоніда Тимошенка, це лише один з багатьох фактів, що відкривають новий погляд на релігійне минуле нашого краю.
Запросити до розмови пана Леоніда ми планували давно. Його дослідження Берестейської унії, ролі греко-католицької церкви та історії регіону роблять його беззаперечним авторитетом у цій темі. Але ця бесіда особлива ще й тому, що він — наш земляк. Народжений у Потіївці, яка історично тісно пов’язана з Малином, він не просто вивчає історію здалека, а досліджує її як нащадок.
Його підхід унікальний ще й тим, що він розглядає минуле Київського Полісся не ізольовано, а крізь призму доленосних процесів — Берестейської унії, колонізаторської політики Польщі та Росії, національного відродження.
Як одна випадкова книга змінила погляд Леоніда Тимошенка на власне коріння й відкрила йому двері до глибоких досліджень рідного краю? Чому наш регіон досі залишається «білою плямою» для істориків? І, зрештою, яку роль насправді відігравав тут греко-католицизм — чи був він лише релігійним компромісом, чи все ж вплинув на українську історію значно глибше?
Про це та багато іншого — в інтерв’ю MALYN.MEDIA з Леонідом Тимошенком, українським істориком, доктором історичних наук, професором історичного факультету Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка.
ПРО ДИТИНСТВО У ПОТІЇВЦІ ТА ДОРОГУ У НАУКУ
Олена Петренко: Пане Леоніде, розкажіть нам трохи про себе: де народилися, де навчалися та як формувався ваш особистий шлях у науці?
— Влітку мені виповниться 70 років, і, знаєте, мені буде цікаво разом із вами пригадати юність. Народився я у селі Потіївка в 1955 р., яке тоді було районним центром — щоправда, лише до 1959-го.
Потім село стало частиною Радомишльського району. Пам’ятаю, ще в школі нас на рік чи два перевели до Малинського району, але згодом усе повернули назад. А тепер, після реформи децентралізації, Радомишльського району вже й немає, і Потіївка входить до складу Житомирського. Втім, для мене Потіївка, не залежно від адміністративних змін, залишається рідним краєм.
О.П.: А якими були ваші дитячі роки? І якою в часи вашого дитинства була ваша рідна Потіївка?
— Якщо узагальнити, то моє дитинство минуло в українському селі. У нас було дві школи, лікарня, навіть працював кінотеатр — що для того часу було рідкістю. Відповідно був певний прошарок інтелігенції, і це впливало на культурний зріз. У школі я вчився добре, особливо любив історію та філологію. Пригадую, у нас був чудовий учитель історії Ф. Зайшлий, який прищепив мені любов до цього предмета. Однак саме це не вплинуло на вибір моєї нинішньої професії.
Після восьмого класу, маючи похвальну грамоту, вирішив навчатися у Києві. Вступив до індустріального технікуму, отримав спеціальність техніка-механіка. Потім працював на заводі, призвали до війська. І саме в армії зрозумів, що технічна спеціальність — геть не моє. Тоді й вирішив готуватися до вступу в університет.
У 1978-ому, без жодних «зв’язків», став студентом історичного факультету Київського університету імені Шевченка. Вчився відмінно. Хоча мушу зізнатися, що радянська система освіти не готувала студентів до справжньої наукової роботи. Викладачі були сильні, та курсові й дипломні роботи писалися здебільшого формально, без глибоких досліджень.
О.П.: Цікаво, чи могли ви в радянські часи дивитися на минуле власними очима, а не лише крізь призму пропаганди?
— Не хочу приховувати: у той час я чітко розумів, що без партійного квитка кар’єрного зростання в мене не буде. Навіть, щоб потрапити в архів, потрібно було пройти спецперевірку. Ось так влада цілеспрямовано формувала з мене радянську людину. Навіть про існування українського націоналізму я вперше почув не в Україні, а в Латвії, коли проходив переддипломну практику у часі навчання в технікумі.
Латиші розповіли мені, що борються за свою незалежність, і сказали: «Ми визволимося, а за нами піде Україна, бо ви така ж колонія, як і ми». Це був 1973 рік. Тоді я вперше замислився над тим, що Україна не є рівноправною частиною СРСР.
Але знаєте, в чому була іронія? Я виріс у сім’ї, де обох моїх дідів — простих селян — в 1937 році розстріляли в житомирській тюрмі. Про ці репресії я знав, але мені ніхто не пояснював їхні причини, і про націоналізм удома не говорили. Лише потім, вже у свідомому віці, я поглянув на це іншими очима.
Оскільки моя дружина була з Дрогобича, то після закінчення вишу отримав скерування на роботу в Дрогобицький педінститут. І так на Галичині я вже більше 40 років.
О.П.: Пане Леоніде, а чи думали ви коли-небудь, як зв’язок з рідним краєм вплинув на ваш науковий інтерес?
— По правді кажучи, до 1995 року я майже не цікавився історією свого краю. Навпаки, свої враження на минуле я складав крізь призму колгоспного укладу з його низькою культурою людей, тому мені він не подобався.
У студентські роки в мене була, ну майже, байдужість до місцевої історії. Адже міг би піти в бібліотеку й узяти, наприклад, книгу Л. Похилевича — вона ж не була заборонена, розумієте? Але ні, цього так і не сталося.
Вже потім, коли я вступив у докторантуру, все змінилося. Якось в Національній бібліотеці імені В. Стефаника у Львові взяв того таки ж Л. Похилевича, почав читати про Потіївку… Потім ще одну книгу, ще одну — і мене це затягнуло.
На той момент я вже мав досвід наукової роботи, тому швидко занурився в тему: працював із джерелами, багато аналізував. І ось тоді відкрив для себе історію Потіївки й Радомишля — значно глибшу й цікавішу, ніж я уявляв раніше.
О.П.: Сьогодні вас називають істориком Київського Полісся. Як ви самі ставитеся до цього визначення?
— Детально досліджувати Київське Полісся, яке визначають як частину Українського Полісся, що охоплює більшу частину Житомирщини й тягнеться до Дніпра чи навіть Десни, я почав лише у другій половині 90-х. Тоді ж вперше потрапив і на обласну краєзнавчу конференцію.
У ті часи на Житомирщині активно розвивався краєзнавчий рух під керівництвом професора Миколи Костриці, який відновив Товариство дослідників Волині. Запросив мене Володимир Молодико з Радомишля, який тоді багато публікував мої дослідження.
Пам’ятаю, у 1996 році у Малині мала відбутися краєзнавча конференція. Перед конференцією їздив до Петербурга, працював в архівах, знайшов незнані матеріали про Радомишль та Потіївку, повернувся до Києва, а звідти одразу поїхав у Малин. Молодико, хоч і хворів, теж приїхав — йому було цікаво хоча б одним оком глянути на нові знахідки, серед яких були і картографічні.
Так ці конференції стали для мене щорічними, протягом десяти років виходили збірники на цю тему. Згодом я краще усвідомив особливості Київського Полісся. Хоч воно у мене асоціюється не з ранньомодерною добою, а з періодом після поділів Польщі, коли утворилася Київська губернія. Тоді Радомишльський повіт був одним із найбільших, і до нього входила й моя Потіївщина.
Володимир Нечипоренко: Окрім історичної регіоналістики, у вас є велика тема, з якою вас безперечно асоціюють у наукових і не тільки колах — це Унія.
— Так, це тема моєї докторської. Досліджуючи Берестейську унію, я відкрив, що у XVIII столітті майже все Правобережжя, аж до Дніпра, належало до унійної церкви. Тоді ж натрапив на Радомишль і дізнався, що з 1746 року там діяла окрема резиденція Київської унійної митрополії, яка охоплювала не лише Україну, а й Білорусь. Це стало для мене справжнім відкриттям!
Так несподівано перетнулися дві теми — історія мого краю та історія унії. Спершу мене зацікавила Потіївка, а через унію я відкрив для себе Радомишль. Згодом зрозумів, що й Потіївщина була частиною цього процесу. Так я і занурився в тему — і досі нею живу.
В.Н.: А що врешті стало вирішальним моментом у вашому виборі досліджувати саме унійну церкву?
— Без сумнівів, на мій вибір вплинула Галичина, яка вже більше сорока років є моїм домом. Тутешні традиції, тісно переплетені з УГКЦ, залишили на мені глибокий відбиток. Знаєте, якби я залишився в Києві, навряд чи так захопився б цією темою. Переїзд на Галичину для мене дуже доленосний.
ПРО ЗНАЧЕННЯ УНІЇ ДЛЯ УКРАЇНИ ТА ПРО ГРЕКО-КАТОЛИКІВ НА ЖИТОМИРЩИНІ
В.Н.: Пане Леоніде, то яке ж все ж таки значення для України мала унія? Це позитивний досвід, негативний, чи все не так однозначно?
— Це дійсно дуже складне питання, пов’язане з цілим комплексом історичних проблем, які стосуються не лише України, а й частково Білорусі. Загалом, наслідки Берестейської унії не можна однозначно оцінювати як позитивні чи негативні. Тоді були зовсім інші релігійні та суспільні обставини, які сьогодні нам не завжди просто зрозуміти.
До унії на теренах Київської митрополії існувала єдина православна церква. Після унії відбувся розкол: частина православного духовенства об’єдналася з Римом, утворивши унійну (греко-католицьку) церкву, інші — залишилися вірними православ’ю.
Внаслідок цього виникла тривала внутрішньоконфесійна боротьба за храми, монастирі та впливи у суспільстві, яка тривала принаймні до 1632 року (тоді польський король Владислав визнав православну церкву на рівні з унійною, – ред.), а подекуди й довше. Ця боротьба іноді переростала навіть у криваві конфлікти.
О.П.: До слова, а чи достатньо джерел для вивчення процесів Унії в Україні, та на Житомирщині загалом?
— Тут цікаво. Виявилося, що головний архів уніатської церкви зберігається не у Львові, не у Варшаві, не в Києві, а в…Петербурзі. Саме туди в XIX столітті російська влада вивезла архіви уніатських митрополитів XVIII століття.
В.Н.: А як ви вважаєте, у ті часи унія справді глибоко вкоренилася, чи це радше було формальним явищем?
— У XVI–XVII століттях унійна церква залишалася фактично православною. Лише в XVIII столітті вона почала набувати виразніших рис.
Але у нас на Поліссі для простих людей, здебільшого неписьменних, ці зміни залишалися далекими й незрозумілими. До прикладу, на Київському Поліссі мало хто розрізняв конфесійні відмінності. Священники переходили в унію, але продовжували служити за православним обрядом. Для вірян головне було молитися у своєму храмі, а не розбиратися в богословських тонкощах.
Тому, коли наприкінці XVIII століття царська влада ліквідувала Унію, люди майже без спротиву повернулися до православ’я. Але тут важливо відзначити, що до Унії вони переходили з українського православ’я, а після її скасування опинилися вже в московському православ’ї.
У Галичині ситуація склалася інакше. Тут греко-католицизм став частиною ідентичності, особливо завдяки митрополиту Андрею Шептицькому, який реформував церкву й запровадив богослужіння українською мовою. А ось у центральних і східних регіонах цей процес не набув такої глибини.
Щоб у цьому переконатися, достатньо запитати сьогодні пересічного жителя нашої частини Житомирщини про греко-католицьку церкву. Навряд чи хтось дасть чітку відповідь. А все тому, що історичні обставини просто не встигли сформувати тут міцну унійну традицію, і місцеві жителі себе з нею не асоціюють.
Хоча до останнього поділу Польщі всі церкви в Малині та околицях були греко-католицькими — православних храмів тут просто не було, хіба що в деяких невеликих віддалених монастирях. Лише після приходу Російської імперії уніатські громади або ліквідували, або примусово перевели в православ’я.
В.Н.: Пане Леоніде, чи насаджували Унію так само примусово, як пізніше Росія змушувала греко-католиків переходити в православ’я?
— Спроби силового впровадження справді траплялися, але масового примусу не було. Влада не вдавалася до релігійного терору, хоч окремі випадки тиску історія пам’ятає.
А от під час повстання Хмельницького козаки, захоплюючи землі, жорстоко ліквідовували уніатів та римо-католиків, бо вважали їх зрадниками. Взагалі, як відомо, козаки дуже вороже ставилися до греко-католиків…
Після Вічного миру 1686 року, коли Україну поділили між Польщею та Росією (Лівобережжя відійшло до Московського царства, а Правобережжя залишилося під владою Польщі), примусове насадження Унії майже припинилося.
В.Н.: Тобто можна сказати, що люди приймали Унію добровільно?
— Формально так. Наприклад, у 1725 році в Житомирі зібрали собор, де місцеве православне духовенство присягнуло Папі Римському, хоча, мушу зауважили, обряди залишилися тими самими. Фактично змінювалося лише адміністративне підпорядкування. Насправді це відбувалося просто: представник влади казав священнику: «Тепер ти уніат», і той ставив підпис. Для людей нічого не змінювалося — ті ж церкви, ті ж молитви.
Ситуація змінилася вкінці XVIII століття, після поділів Польщі. Росія почала ліквідовувати уніатську церкву. В церковних маєтках, як-от у Радомишлі чи Потіївці, тепер оголошували: «Віднині ви православні», і священники переходили.
О.П.: А що історія каже про те, як такі переходи сприймало місцеве населення?
— У більшості випадків ніяк. За сто років ідентичність не формується, тим більше в умовах довгої тривалості середньовічних структур. Як я вже казав, для селян унія і православ’я виглядали майже однаково, тому й зміни проходили відносно безболісно. Обряд залишався візантійським, і для селян не мало значення, кого згадували у молитвах — Папу чи московського патріарха.
Бувало, що в приватних маєтках польська шляхта чинила опір, але ненадовго. Мій прадід у селі Горбулів теж не хотів переходити у православ’я, але коли приїхав з Житомира військовий загін, він таки змирився і поставив підпис.
Але тут варто розуміти, що після переходу уніатів у московське православ’я, наступив новий етап – русифікація, яка знищувала нашу ідентичність десятки років.
В.Н.: Виходить, українці постійно ставали перед вибором: або полонізація, або русифікація?
— Саме так. Якби не Росія, ми б стали повністю сполонізованими. Але прийшла Росія — і ми стали зрусифікованими.
В.Н.. Тобто унія, хоч і мала польський вплив, усе ж гальмувала процес русифікації?
— Дуже правильно. До речі, Михайло Грушевський мав цікаву думку щодо унійної церкви XVIII століття. Він писав, що унія, з одного боку, відмежовувала впливи русифікації, не давала Москві повністю взяти контроль над українськими релігійними громадами. Але з іншого боку, вона водночас стримувала повну полонізацію.
Тобто унія стала своєрідним буфером між двома імперськими впливами – польським і російським. Вона не дала Росії повністю підпорядкувати собі українське духовенство до кінця XVIII століття. Але й водночас не дозволила Польщі остаточно асимілювати українське населення в культурному та релігійному сенсі.
Унійна церква сама по собі була компромісним утворенням – між православ’ям і католицизмом, між українською традицією та польським впливом.
На Житомирщині, в тих регіонах, де греко-католицька церква зберігала свої позиції найдовше, національна ідентичність також утрималася найкраще. Наприклад, у таких населених пунктах, як Недашки чи Чоповичі, греко-католицькі традиції залишалися особливо сильними.
О.П.: Згадалося, що батьки провідників українського націоналізму – Степана Бандери та Євгена Коновальця – були греко-католиками.
— Так, і це закономірно. Після митрополита Андрея Шептицького Греко-Католицька Церква стала ключовою у формуванні української національної свідомості.
Після Львівського псевдособору 1946 року священників, які відмовилися перейти до Московського патріархату, репресували. Вони пішли в підпілля, підтримували національно-визвольний рух. Багато хто відкрито співпрацював із націоналістами та віддали багато для України.
Тому, я б сказав, що сьогодні УГКЦ є не конкурентом, а гідним прикладом і наставником для щойно сформованої ПЦУ, яка вже дуже гідно і прискореними темпами проходить свій шлях утвердження національної ідентичності.
ПРО КИЇВСЬКЕ ПОЛІССЯ
О.П.: Повертаючись до теми Київського Полісся, що добре вивчено, а що досі залишається білою плямою?
— Якщо говорити про Київське Полісся, то я свідомо звужував тематичні й географічні рамки історіографічного екскурсу до меж тієї Радомишльщини, яку й варто вважати історичною. На мою думку, вона відповідає Радомишльському, Брусилівському, Коростишівському, Малинському та частково Коростенському та Черняхівському районам (за попереднім адмінподілом).
Тому коли говоримо про Київське полісся, ми маємо на увазі Радомишльське Полісся.
Дослідники насправді зробили багато, проте історія багатьох населених пунктів залишається нерозкритою. Наприклад, у колишньому Радомишльському районі докладно описали лише Потіївку та Горбулів. Юрій Головчанський використав великий обсяг архівних матеріалів, щоб дослідити історію Горбулева.
Але варто знати, що обробка старих документів займає багато часу, адже їх писали польською мовою з латинськими термінами, а деякі перебувають у поганому стані. Я, наприклад, працював із перекладом візитаційних описів. Матеріали збирав роками, особливо з історії Радомишля та Потіївки. Частину знайшов у російських архівах, зокрема в Петербурзі.
Зараз готується дослідження ще про село Чайківку, і я зібрав для нього значний матеріал. Проте історія багатьох сіл, особливо на Малинщині, досі чекає на дослідників.
В.Н.: Ваша колега, яку ви добре знаєте, відома історикиня — Наталія Білоус займалася історією Недашок..
— Це дуже добре, що академічні історики беруться за такі теми. Бо тут необхідна фаховість.
Цікаво, що вперше як історик я приїхав до Радомишля наприкінці 90-х, тоді краєзнавець Володимир Молодико провів мені екскурсію. Ми бачили залишки унійних пам’яток XVIII століття, зокрема колишню митрополичу резиденцію, яка тепер стала школою.
Тоді ж я дізнався про газету “Радомислянін”, про яку майже ніхто не знав.
Повернувшись до Києва, я шукав її в бібліотеці Вернадського, але знайшов лише два чи три номери. Вже у Петербурзі, в газетному фонді Російської національної бібліотеки, вдалося виявити її майже повний комплект. Пізніше дізнався, що ще один примірник зберігається в Москві.
На основі цієї газети я написав кілька публікацій, зокрема про Потіївку та Радомишль.
О.П.: Розкажіть, на які цікаві документи та з яких періодів ви ще натрапляли?
— Досліджуючи історію церкви, я натрапив на архівні документи про повстання в Потіївці під час Хмельниччини. Вивчав матеріали київського історика Каманіна, працював із реєстрами документів і знайшов їхні оригінали в київських архівах.
Наприклад, у 1648 році загони повстанців, надіслані Богданом Хмельницьким, діяли в регіоні, зокрема в Потіївці та Буках, які тоді належали шляхтичам Затиркевичам. Під впливом повстання Київська митрополія спробувала повернути ці землі, що викликало селянський бунт. У сутичці загинув орендатор Вацлав Затиркевич, а повстанці, яких було понад 100, не дозволили шляхті повернутися.
Того ж року шляхтичі Тиша-Биковські втекли до Польщі, а їхні землі біля Осічанки захопив київський митрополит. Його люди розграбували маєтки, спустили став і виселили селян. Шляхтичі неодноразово скаржилися на козаків, які базувалися в Потіївці, Облітках, Буках та інших селах.
Проте козацький контроль тривав недовго, оскільки неподалік проходив кордон держави Хмельницького. Вже у 1650–1651 роках польська шляхта повернулася, а коронні війська, розміщені в Житомирі та Радомишлі, придушили повстання. Це призвело до розрухи та знелюднення краю: у деяких селах залишилося всього кілька дворів.
В.Н.: Що вам, до речі, відомо про поміщиків Лукіна і Скуратова, а також про княгиню Софію Щербатову, які згадуються в історії Малина? Чи є у вас більше відомостей про їхній зв’язок із нашими землями?
— Детально цим питанням не займався, не досліджував глибше. Можливо, більше інформації можна знайти в київських архівах чи інших джерелах. Але вважати Скуратова та Щербатову корінними мешканцями Потіївки немає сенсу, хоча вони тут були власниками.
В.Н.: Звісно. Але запитую, бо ці постаті пов’язані з історією Малина, хоча про них відомі лише прізвища. Я шукав інформацію і знайшов згадки в Потіївці, у ваших дослідженнях. Хотілося б дізнатися більше.
— Дивіться, їм належали великі земельні угіддя, але точно знаю, що самі вони тут ніколи не жили. Часто власники мешкали в Петербурзі чи Москві. Там я, до речі, й натрапив на цікаві матеріали про експедицію Гельмана, яка досліджувала поклади болотної залізної руди в нашому краї. Місцеві землевласники, перебуваючи десь в російських столицях, ініціювали експедицію.
У той час в Україні ще не розробляли залізні руди промисловими методами, як на Донбасі чи Півдні.
В.Н.: То для них це була дика земля і дикі люди…
— Так. Але експедиція виявилася невдалою. Цар виділив кошти, та видобуток залізної руди виявився економічно невигідним.
Працюючи над історією церкви, паралельно знаходив і світські сюжети. Зокрема, досліджував Радомишль XIX століття. У Житомирі зберігається один чи два фонди Радомишльського магістрату, але їх досліджено лише на 10%. Я провів там кілька тижнів, щодня їздив із Потіївки до Житомира. Обсяг матеріалу величезний, він ще потребує опрацювання. Чи є подібний архівний фонд для Малина – не знаю. Якщо він існує, його треба шукати й досліджувати.
КОРОТКО ПРО ГЕРБ ПОТІЇВКИ
О.П.: Пане Леоніде, на завершення поговоримо про герб Потіївки. Знаємо, що ви нещодавно запропонували такий для громади. Як виникла ця ідея?
— Я є членом Українського геральдичного товариства з 2012 року, беру участь у їхніх конференціях. Хоча геральдикою займаюся більше як історик, свого часу досліджував герби Дрогобича і Дрогобиччини.
Разом із головою товариства Андрієм Гречилом ми давно обговорювали створення герба Потіївки. Восени минулого року був створений проєкт герба і я вважаю, його дуже грамотним — як з погляду геральдики, так і з погляду історії села.
О.П.: Поясність, що ж зображене на гербі?
— Геральдичне товариство використовує стандартне обрамлення для всіх гербів, але головне – символіка всередині. Оскільки Потіївку заснували на честь Іпатія Потія, ми взяли елемент із його шляхетського герба. В унійній традиції ієрархи часто використовували родові символи, тому включили елемент з герба Потія (відомий герб Вага).
Але цього мені здавалося замало – хотілося відобразити щось, що має історичне і асоціативне значення для громади. Таким символом стала традиція вирощування хмелю.
Наприкінці XIX століття неподалік Потіївки, у поселенні Вівче, оселилися чеські переселенці. Вони привезли культуру вирощування хмелю, яка стала важливою для регіону.
До початку 2000-х років у Потіївці активно вирощували хміль, а в 1970-х хмелерадгосп «Прогрес» висадив під нього понад 200 гектарів. Для місцевих жителів це була можливість добре заробити, і ця традиція закріпилася в їхній пам’яті.
Тому на гербі Потіївки ми зобразили ще дві шишки хмелю – символ місцевої історії та культури.
О.П.: Ви згадували, що вже презентували герб керівництву громади, але поки що не знайшли підтримки.
— Коли герб був готовий, я надіслав його з описом на офіційну скриньку громади, але відповіді не отримав. Написав голові ради у Facebook – вона не змогла відкрити файл. Надіслав ще раз на електронну пошту, вона прочитала, сказала, що цікаво, але зараз не на часі через звітність і кінець року.
У лютому я знову нагадав про герб, але реакції не було. Розумію, що є важливіші питання, але що заважає хоча б винести проєкт на сесію?
Думаю, проблема не тільки в байдужості. У Потіївці досі сильний вплив московського патріархату, який продовжує там існувати. А на гербі, який ми пропонуємо – символ унійного митрополита… Очевидно, це когось не влаштовує з політичних міркувань.
Мені відомо також, що у вас, у Малині, теж не має руху у цьому напрямку. Дійсний герб Малина важко назвати гербом у повноцінному розумінні. У Радомишлі теж не зовсім правильна символіка.
В.Н.: З графічного погляду герб Радомишля — гарний, але ж побудований на неправдивій теорії.
— Так, тому разом із Гречилом ми плануємо розробити новий герб для міста. Уже є певні ідеї, але ще потрібно докласти зусиль на місцях, щоб затвердити нову символіку.
На жаль, у багатьох громадах досі сприймають герб і прапор просто як картинки, не усвідомлюючи їхньої важливості. Це ж не просто символи чи якась дизайнерська забаганка – це знак європейськості, історичної спадкоємності.
Але, переконаний, що з часом, завдяки ініціативним людям, розуміння цього змінюється. І що більше буде тих, хто підтримує власну історію та традиції, вважає себе амбасадорами своїх країв, то швидше ми побачимо справжні, гідні символи наших міст та сіл.
Розмовляли Володимир НЕЧИПОРЕНКО, Олена ПЕТРЕНКО
