Школа дала змогу зрозуміти, що Малин — це не тільки район Задрипанки та Михайлівки, а щось набагато більше, ширше…
За моїми плечима вже більше п’ятдесяти років життя у Малині. Це місто, в якому я народилася, зростала, вчилася, закохувалася, виходила заміж, народжувала дітей, працювала і багато чого іншого.
Намагаючись повернутися в пам’яті в минуле, дуже дивуюся, як змінювалося моє місто разом зі мною. І я навіть думаю, що у кожного з вас — свій Малин, бо кожен з нас має свою призму, бачення, відчуття, досвід, пов’язані з цим містом.
Мій Малин… Як він проявлявся у мене протягом життя? Дитиною це був просто батьківський дім. Згодом додавалася річка, де ми проводили влітку цілий день сім’єю. Тоді було купання до синіх губ і стукоту зубів; неймовірно смачний хліб з маслом та огірком чи помідором; риболовля малька марлею. А на вечір — запечена у багаття картопля, і ми, замурзані сажею, але такі щасливі!
Ще був дитячий садок, в якому влітку ми спали майже на вулиці, у відкритих павільйонах. Виринає у пам’яті медсестра, яка давала такі бажані драже-вітаміни, смачні млинці з м’ясом, манну кашу з повидлом, але вдома чомусь завжди було краще.
Потім школа, яка дала змогу зрозуміти, що Малин — це не тільки район Задрипанки та Михайлівки, а щось набагато більше, ширше.
Чим дорослішою я ставала, тим яскравіше в моїй голові місто ділилося на райони. І головне, що вони мені здавалися іншими світами, з чужими людьми, куди ходити було ой як страшно. Час від часу у підтвердження моїх страхів з’являлися історії про бійки компаній з різних районів — хіба не жах?
Але що об’єднувало молодь? Звісно танці, у всі часи — це були танці. У моїй юності — це була «клітка» у парку в теплу пору, а взимку — Будинок культури. Перші медляки, перші знайомства, перші проводжання додому, перші поцілунки… Точно знаю, що історій про танці у кожного з нас — превелика кількість, історій приємних чи не дуже, але все це — частина нашого життя, формування особистості, дорослішання. Ми вчилися жити…
Вже пізніше, чим дорослішою я ставала, тим менше було відчуття розділення на райони у моїй голові. І якось я відчула моє місто одним цілим, відчула себе у цілковитій безпеці — це було справжнє відчуття дому, куди ти повертаєшся з далеких мандрівок.
Нині Малин — це сукупність історій життя кожного мешканця, від часу заснування до тепер. Це місто завжди живе, ніколи не стоїть на місці, має свій характер, вроду, чесноти. Шкода, що фотографуючи майже все життя, я не вважала за потрібне знімати просто місто, щоб зараз можна було порівняти і побачити зміни.
Тема про Малин — нескінченна, кожен може поділитися маленьким спогадом, пов’язаним з нашим містом, або фото…
Обіймаю кожного теплом мого серця 💓
