Ми діти — допоки живі наші батьки…
Життя неймовірно щедре до мене, бо у свої 53 ще відчуваю себе дитиною, якій пробачають недосконалість, яку люблять в будь-якому настрої, яку раді бачити за будь-яких обставин, яка може звернутися по будь-якому питанню, де тебе вислухають, підтримають, просто обіймуть — і це тому, що в житті є мама.
Безмежна любов та вдячність їй за можливість мати це безпечне місце, де ти завжди можеш бути собою…
До всього, моя мама — невід’ємна частина історії нашого міста, бо проживає в ньому з 1944 року. І саме від неї я наслухалася багато цікавого про місто, з яким вона розділила життя.
Її батьки (мої дід Григорій та баба Ольга) були родом з Білорусії. Їхня рідня після Голодомору 1933 року була переселенцями на наші території, зокрема, приїхали у Первомайськ Миколаївської області. Тому родина по мамі зараз мешкає там. Бо дід був військовим, йому довелося воювати на фінському фронті, а з початку Другої світової — служити на аеродромі міста Узин Білоцерківського району, де і пропав безвісти, так і не дізнавшись, що в нього народилася донечка.
Всі жінки військових, вагітні та матері з дітьми були евакуйовані ешелонами в Тамбовську область. Саме там в грудні 1941 року і народилася моя мама — Зазиба Раїса Григорівна. І до речі, прізвище «Зазиба» (єдине на Малинщині) не змінила навіть в шлюбі, залишивши у пам’ять про батька.
Малин був звільнений у 1943-ому, а в березні 1944 року з евакуації разом з подругою 23-річна вдова з трирічною дитиною приїхала у зовсім незнайоме для них місто, яке на всі роки життя стало їхнім домом…
Перші спогади трирічної дитини про Малин були такими: зустрічали їх на залізничному вокзалі підводою, снігу було просто до дахів. На вулиці стояв березень.
Жили в будинку якоїсь бабці, на вулиці Шевченка. Баба Оля знайшла роботу: працювала продавчинею у місцевому буфеті (його ще називали «зелений»), в центрі міста, де раніше був пам’ятник Леніну. Моя мама трирічною дитиною часто спала там під прилавком, тому що бабці потрібно було працювати, щоб прогодувати себе і дитину.
Йшов час… Через рік закінчилася війна, з фронту почали повертатися чоловіки. Баба Оля не хотіла вірити у смерть свого коханого чоловіка, але отримавши похоронку з вироком «пропав безвісти» прийняла залицяння чоловіка, зі знівеченим після поранення обличчям. Чим завжди виправдовувала свою «зраду» — друге заміжжя, і казала, якщо «її Гришенька повернеться, то не засудить її». Бо в словах «безвісти» завжди присутня надія, яку ми не хочемо відпускати…
Нова сім’я почали будувати будинок на вулиці Суворова (теперішня вулиця 10 ОГШБ), який зараз є частиною мого дому: дерев’яний, дві кімнати, сіні, піч, глиняна підлога. Про підлогу у мами є спогад, коли вона дитиною сама мазала її розведеною глиною з водою, вибираючи найчервонішу. До речі, глинище було в районі дороги до нашого пляжу зліва, зараз там будинки.
Помазана підлога виглядала як нова і це була неймовірна краса та задоволення. Пізніше була постелена дерев’яна підлога, але не фарбована, тому час від часу її мили з дряпачками до білого дерева. Це теж був маркер справжньої господині…
Як змінилося наше життя за вік однієї людини! Як швидко звикаємо до гарних та зручних речей і головне — з часом перестаємо їх цінувати. Задумайся скільки приводів для вдячності є у твоєму житті!
А історії від мами мають продовження…
З любов’ю для тебе❤️
P.S. У моєї мамулі 15 грудня день народження. Сказати всього хочеться багато, але це лише слова. У відповідь на її тепло, любов та турботу ми, двоє дітей, п’ятеро внуків та троє правнуків, намагаємося кожного дня відповідати їй взаємністю. Маму багато хто знає в Малині як завжди радісну, щедру, життєлюбну людину. Вона — справжнє сонечко нашої родини, де зігрітися може кожен.
