Як виживали у місті після Другої світової
Сьогодні продовження історії моєї сім’ї — «живі» спогади, які є невід’ємною частиною історії Малина. Нагадаю, що моя мама мешкає у нашому місті з 1944-го…
Кожен з нас чув та знає про геноцид нашого народу — Голодомор 1933 року. Але був ще один голод — у 1946-1947 рр.: страшна посуха, повоєнна криза та відсутність чоловічих рук для обробки землі. Й до всього показове рішення Радянського Союзу відправляти зерно у Східну Європу, яка теж постраждала від посухи — щоб довести світу переваги комунізму.
Свідком цього голоду стала й моя мама. Її спогади такі: «Вдома був маленький млин з дерева, на якому подрібнювали зерно, робили дерть (зерно, подрібнене зернодробилками, що йде на корм худобі без спеціального очищення, — ред.)
Її довго варили, потім добавляли ботвину з буряка (холодна юшка на кислому квасі, який варять з протертого щавлю чи молодого буряка, — ред.) — це був так званий борщ. Їси його, глибока миска, ложкою махаєш, аж втомишся. Живіт великий, а їсти все одно хочеш…»
Для мого діда, Івана Івановича (вітчим мами), який працював, окремо випікали коржі. У сім’ї тоді було негласне правило, що ці коржі тільки для тих, хто працює. Іван Іванович заробляв гроші, працюючи шевцем, займався ремонтом та пошиттям взуття. Шкіру купував у Києві, в якогось єврея, який завжди був дуже добрим до нашої сім’ї.
У голодні 1946-1947 рр. діду доводилося їздити за зерном та іншими продуктами на західну Україну потягом — частіше просто на даху поїзда. Подорож була доволі екстремальною: тебе могли скинути з даху, якщо заснеш, і пограбувати. Орудували банди, які наживалися на чужому… Дві торбинки через плече були справжнім скарбом, ціною у життя — у всіх сенсах.
Мама також пригадує, як діти бігали на луг рвати щавель. Найкращим смаколиком того часу була макуха (залишковий продукт пресування насіння олійних рослин як от соя, соняшник, ріпак, льон, — ред.), яка діставалася іноді й мамі, бо батько одного з її друзів працював на фермі. Поб’ють на невеличкі шматки, розіпхають по кишенях й жують цілий день. Зі слів мами, то була справжня насолода.
У вересні 1946-го народилася сестричка мами — Людмила. Спочатку баба Оля годувала донечку грудним молоком, а потім в якийсь секретний спосіб — мама точно не пам’ятає — у них з’явилася корова Сонька, яка й допомагала проживати дні.
Вчилися виживати — хто як умів. Було точно не просто, життя не давало простих шляхів та рішень.
Продовження буде…
З любов’ю для тебе…💖
А що ви пам’ятаєте про голод 1946-1947 років?
По темі: Мамині історії: «Зустрічали їх на вокзалі підводою, снігу було просто до дахів…»
