…і переусвідомити свою історію
Люди ліниві, їм важко вийти із «зони комфорту», а міняти у свідомості своє ставлення до порядку денного — майже неможливо.
Розпад Радянського Союзу здебільшого не призвів до зміни векторів сприйняття населенням «національної ідеї», перегляду справжньої історії Держави та зародження критичного мислення до насаджених тез про «єдність народів з московією».
Скільки з нас ще й досі називають період 1939-1945 років «великою вітчизняною війною», а не «Другою Світовою»; державу «Київська Русь» — а не «Русь». Або ж воліють не згадувати повне знищення Російською імперією міста Батурина, Запорізької Січі, Києва в 1918 році, переслідування за мову, штучних голодоморів 1933-1934, 1946-1947, репресій. Не говорять вголос, що в Угорщині, Чехословаччині, Афганістані ми були теж агресором.
Який відсоток з нас підсвідомо вважають Мазепу зрадником, Петлюру — антисемітом, а Бандеру – ворогом? А тепер задумайтесь, чому рашисти на тимчасово окупованих територіях спочатку спалюють україномовні книжки, а потім привозять у школи своїх вчителів з «глубинки». До речі, те саме більшовики робили в 40-х роках на Західній Україні.
Справжню історію своєї Держави знає, можливо, невеликий відсоток населення. А багатьом треба не так знання, як переусвідомлення того, що заклали у дитинтсві.
Тому і з’являються наративи сьогодення «яка різниця», «а що поганого нам зробив Пушкін», «з нами воює путін, а не росіяни». Так зручніше, не потрібно навантажувати мозок, ставити критичні питання та шукати на них відповіді.
Ми всі проходили (а не вивчали) історію в школі, але жодного разу не замислювались, що історія становлення України, починаючи з середини 17 сторіччя, постійно супроводжувалась геноцидом зі сторони московії.
Починаючи зі зникнення тексту умов «равноправної» Переяславської угоди 1654 року. Треба бути мазохістом, щоб і сьогодні вірити, що північні сусіди є «братським народом, й при тому — старшим».
Погодившись з викладеним, тепер поясніть, у чому проблема завершення перейменувань вулиць у Малині. Чому в країні, яка воює вже рік, є місто з вулицями московських діячів: Пушкіна, Толстого, Тургенєва, Ломоносова, Тараскіна, Черняховського, Маяковського тощо.
Як пояснити дітям, що вулиця має ім’я ідола російського шовінізму, внаслідок чого були відібрані тисячі життів. Чому 2 (!) вулиці й школа у місті мають ім’я людини, подвиг якої штучно створено пропагандою іншої держави, – Ніни Сосніної, нехай й нашої землячки. Та яке відношення вона має до навчання українських дітей? Який подвиг вони повинні щоденно наслідувати, згадуючи її ім’я? Одні в шістдесятих вигадали її подвиг, інші у двадцятих – готові воювати до кінця, захищаючи збереження її прізвища у назві школи. При цьому, маючи вищу освіту.
Яку історію влада міста збирається передати нащадкам? Вихолощену комуністами? Ну тоді треба створити ще одну комісію для «обговорення обговорень». Єдине питання, яке повинно в раді виникати, не кого перейменовувати, а на кого.
Можливо, тому, що «не на часі?». Власне, якби не війна, це все б потребувало владних ініціатив, оскільки «ватна свідомість містян», небажання змін та блокування відновлення історичної справедливості дозволяло б роками «мусувати» цю тему. Щоб потім роздмухувати її перед черговими виборами.
Однак перемогти ворога на полі бою недостатньо. Потрібно ще вирізати його ракові клітини всередині країни. У нас є своя історія, однак ми живемо чужою, нав’язаною, в яку сліпо віримо. Саме потреба перемоги на ідеологічному культурному фронті, необхідність жити на вулиці, назва якої не містить прив’язки до ворога і є нашою запорукою неповернення у 23 лютого 2022 року.
Час вийти з умов довоєнного побуту, повернути вкрадене нашим ворогом та жити своєю історією.
Боротьба з собою і за країну вимагає відповідальності, терпіння і гідності. Схоже, депутатському складу не вистачає цих складових.
Якщо ви бажаєте вести блог на MALYN.MEDIA, напишіть нам через месенджер у фейсбуці www.facebook.com/infomalin