Леонід Зіневич вручну виготовляє папір за технологією XVII століття і показує, як кілька століть тому створювали книги — від пульпи до друку під пресом
У Радомишлі на Житомирщині історію можна не лише почути на екскурсії, а й побачити в роботі. У стінах старої папірні замку Радомисль майстер Леонід Зіневич вручну виготовляє папір за технологією XVII століття і показує, як кілька століть тому з води, полотна, пульпи й дерев’яного преса народжувалися майбутні книги.
Сюжет про майстра підготувало Суспільне Житомир.
Історія цього місця починалася саме з папірні. За словами Леоніда Зіневича, її заснували ще у 1612 році для потреб Києво-Печерської друкарні. Саме тут виготовляли папір, на якому згодом друкували книги.
«Вона була заснована у 1612 році. Це її рідні стіни — вони збереглися такими, якими були збудовані. Папірню створили для виготовлення паперу для потреб Києво-Печерської друкарні. Проіснувала вона близько 70–80 років. Потім її знищили й спалили. Хто саме це зробив — невідомо, адже сталося це дуже давно і жодних відомостей не збереглося. Минуло майже чотириста років. І вже у 2012 році, після великої реконструкції, ми відкрилися як діючий музей і відновлена папірня», — розповів майстер.
Щоб відтворити старовинне виробництво, довелося фактично заново вивчати технологію, якою користувалися кілька століть тому. За словами Леоніда Зіневича, майстри шукали не лише опис самого процесу, а й склад паперу, а також креслення обладнання. Частину цих матеріалів вдалося знайти у бібліотеці Києво-Печерської лаври.
Саме за старовинними кресленнями у Радомишлі відтворили дерев’яний прес, схожий на той, яким колись користувалися в папірні. За словами майстра, у XVII столітті для виготовлення паперу монахи збирали у людей лляне ганчір’я та відходи льонарства. До суміші також додавали коноплі, кропиву, лушпиння цибулі й часнику, а ще білу глину.
«За цим кресленням наші майстри зробили ось такий дерев’яний прес. На подібних пресах колись тут, у давнину, працювали монахи. Вони збирали у людей лляне ганчір’я та відходи льонарства. Потім усе це замочували у воді, додавали коноплі, кропиву, лушпиння цибулі, часнику, а також білу глину. Щодня цю масу вручну перетирали. Так протягом трьох із половиною місяців виготовляли суміш, яка називалася пульпа», — пояснив Леонід Зіневич.
Сьогодні у Радомишлі технологію частково адаптували, але сам принцип залишили давнім. Наприклад, у папірні вже не використовують коноплі, а білу глину замінили на крейду — вона допомагає матеріалу довше зберігати білий колір і не жовтіти з часом.
Під час виготовлення паперу майстер користується спеціальною рамкою, за допомогою якої зачерпує пульпу, розведену водою. Коли вода стікає, маса поступово ущільнюється, а майбутній аркуш набуває форми.
«У давнину тут виготовляли папір різних розмірів, адже тоді й книги були різні — від великих до маленьких. А ось це наш знак. Це знак радомишльської папірні XVII століття. Тепер я перейду до нашої пульпи. Зараз я її легенько перемішаю — і бачимо таку білувату водичку. Тепер беремо рамку, зачерпуємо. Вода знизу стікає, пульпа ущільнюється — і поступово стає матовою», — розповів майстер.
Після цього основу майбутнього паперу переносять на полотно. Раніше для цього використовували лляну тканину, тепер — звичайні віскозні серветки. Їх чергують із аркушами, щоб прибрати зайву вологу і підготувати папір до наступного етапу.
«Легенько притискаємо — і відкриваємо. Вам папір — легко і просто. Колись у давнину монахи використовували лляне полотно, а зараз ми застосовуємо звичайні віскозні серветки. Кладемо папір, серветку, знову папір і серветку. Так можна зробити багато шарів. Це потрібно для того, щоб прибрати зайву вологу», — сказав Леонід Зіневич.
Далі аркуші ставлять під прес. Зайва вода стікає у спеціальний казанок, а сам папір після цього виймають і розвішують сушитися. Для цього у XVII столітті використовували пристрій, який називали «рулька». У папірні замку Радомисль цей спосіб теж намагаються зберігати якомога ближче до історичного оригіналу.
За словами майстра, вологий папір дуже легко пошкодити, тому працювати з ним потрібно обережно. Коли аркуш висихає, його ще раз кладуть під прес, аби він став рівнішим і щільнішим.
«Якщо я зніматиму папір із полотна лише руками, частину можу розірвати, адже він вологий і прилипає до полотна. Щоб папір менше рвався, у нас є наша рулька. Коли папір висихає, він залишається у зігнутому стані. Ми його збираємо, складаємо і знову кладемо під прес. Притискаємо — і чим довше папір лежить під пресом, тим краще», — пояснив він.
У папірні замку Радомисль відтворюють не лише виготовлення самого паперу, а й старий спосіб друку. На готовому аркуші тут показують, як сторінка за сторінкою колись створювали книги. Для цього використовують кліше і прес, а замість історичної фарби — сучасну поліграфічну, бо оригінального рецепта знайти не вдалося.
«Ми беремо фарбу. Фарбою накриваємо наш текст. Потім беремо папір, який у мене вже рівненький і гладенький. Прикладаємо його, гарненько накриваємо — і знову переходимо до пресу. Саме так, сторінка за сторінкою, набирався цілий текст для книги, обкладинки робилися вручну, сторінки вручну зшивали — і таким чином виходили книги», — розповів Леонід Зіневич.
За його словами, у XVII столітті виготовлення однієї книги могло тривати дуже довго — від одного до десяти років. Книга була не просто річчю, а великою працею і цінністю. Її вартість, каже майстер, колись визначали буквально на вагу золота.
«У XVII столітті виготовлення однієї книги тривало від одного до десяти років. А вартість книги визначали за вагою: скільки важила книга, стільки ваги золота потрібно було за неї заплатити», — сказав він.
Історія радомишльської папірні сьогодні — це не лише про музей і показове ремесло. Це ще й рідкісна можливість побачити, як виглядав шлях від сировини до сторінки задовго до сучасних друкарень, фабрик і потокового виробництва. Те, що колись було звичайною, хоч і складною щоденною працею, тепер стало частиною живої історії, яку в Радомишлі зберігають не в теорії, а на практиці.
