У його доробку — десятки весільних рушників, ікони та понад десять вишитих портретів Кобзарів
У селі Діброва Малинської громади живе чоловік, який узяв до рук голку ще в першому класі — і не відклав її досі. 64-річний Валерій Кириченко вишиває вже понад 50 років, інколи — до самого світанку.
Про своє захоплення він розповів кореспондентам Суспільного Житомир.
Для нього вишивка — не просто ремесло, а спосіб жити й пам’ятати.
Від матері — до власного стилю
Валерій Кириченко вишиває з семи років. Каже, що любов до голки й нитки перейняв від матері, Ганни Максимівни.
«Я ще в перший клас ходив, а голкою уже працював. Мати вишивала дуже гарно. Вона що залишить, не дошиє, а я ще малий був — хотів подивитися. Буває такого понавишиваю, що вона після мене сидить випорює. Так потрохи і почав», — згадує чоловік.
Сьогодні свої роботи він здебільшого виконує за готовими схемами, але часто додає щось від себе. Каже, що любов до малювання і добра математика з дитинства допомагають точно рахувати хрестики.
«Як хрестиком вишивати? Хрестика рахувати треба. Якщо збився — вже узор не виходить. А так хрестик за хрестиком. Щось додаєш, уже сам рахуєш, скільки хрестиків треба», — розповідає майстер.
Після зміни — до п’ялець
До пенсії Валерій працював фрезерувальником і токарем на місцевих підприємствах, у колгоспі, на будівництві й навіть у шахті. Вишивка завжди залишалася справою для душі.
«Буває і до самого ранку вишиваю. Зимою більше часу — по хазяйству поробив і можна сісти. А влітку город. Але все одно знаходиться годинка, щоб “подовбати” голкою», — усміхається він.
У його доробку — рушники, постільна білизна, серветки, ікони, картини й портрети. Лише Тараса Шевченка, за словами чоловіка, він вишив понад десять, а може й п’ятнадцять.
«І портрети вишиваю, і квіти, букети. Раніше багато простирадл вишивав, підзорники — на все ліжко», — каже Валерій Кириченко.
Рушники на весілля і для ЗСУ
Раніше майстер вишивав рушники на замовлення — скільки саме, вже й не злічити. Весільні — для молодих, для сватів, під ноги, на хліб.
«Зараз рушника можна купити. А раніше вишивали. Скільки я повишивав весільних рушників — і молодим, і сватам…», — згадує він.
Частину своїх робіт чоловік передав до старостату, місцевого клубу, ліцею в Недашках, а деякі — за кордон. Окремі вироби віддав на благодійну лотерею на підтримку ЗСУ. До 60-річчя Валерія у Діброві організували персональну виставку його робіт.
Канва замість перкалю
Вишиває Валерій переважно на канві — так, каже, легше тримати рівний рядок.
«Раніше перкаль був. Поки порахуєш ті ниточки… А зараз канва з тими дірочками — набагато легше. Головне — не збитися», — пояснює майстер.
Нитки він обирає яскраві, підбирає кольори сам. Дружина Любов Літвинова підтримує його захоплення.
«Я ним горджуся, бо це наше, українське. Ми обоє на пенсії, збираємо копійка до копійки. Їду, купляю тканину, нитки — щоб у нього все було», — каже вона.
Рушник для онуки
Однією з останніх робіт став весільний рушник для 16-річної онуки Олександри.
«Може буде заміж виходити — хай буде від діда й баби. Живеш одним днем. Поки очі бачать, може ще щось навишиваю», — говорить Валерій Кириченко.
У його історії — не про рекорди й не про моду. Про терпіння. Про точність. І про те, як хрестик за хрестиком можна прожити ціле життя.
