БОГДАН ЄЩЕНКО: «Маю сильну мотивацію, вагому підтримку і рік випробного терміну»

Нові обличчя у новому часі є надією на те, що Україна відбувається. Таким обличчям даєш аванс довіри, ту випробну стартову дистанцію, де нові персонажі можуть взяти розгін, упізнати свою місію і стати очікуваною Україною. Тією, якої ми прагнули у 1991 році, ще не знаючи достеменно, чого прагнемо. Рухалися більше інтуїтивно, а не логічно.

Тим паче, що дехто із нових у далекому 1991 ще і не народився.

Очікування, збентеження, віра і тривога. Це почування, з якими дивишся в очі і серце новій генерації. А думки свої вона викладає доволі адекватно, зрозуміло і змістовно.

Одним із представників української надії є наймолодший староста в Малинській ОТГ. Знайомтеся — Богдан Єщенко, староста Гранітного.

Богдане, так несподівано раптом дізнатися, що ви тепер призначені старостою селища. Наш тижневик обіцяв інтерв’ю з вами як із автором логотипу з трепетною квіточкою льону, яку ви люб’язно з партнером Олександром Миколайчуком подарували газеті «Форпост». Отже ми планували розмову в іншому ключі — про бренди, наприклад. Наразі тема змінилася. Хоча, можливо, і ні? Адже є певна закономірність у тому, що саме ви, активіст, потрапили на посаду старости Гранітного. Чули і ми про вас як про громадського активіста…

— Так. Це були окремі проєкти, акції, коли вдавалося нашій ініціативній групі зібрати довкола себе 15-20 однодумців, щоб втілити задуми у своєму селищі. Це були так звані толоки…

…і про них чули у соціальних мережах, читали у місцевій пресі.

— Ми прагнули не потрапляння в поле уваги ЗМІ. А хотіли підтримки земляків. Якщо згадати ініціативу з декомунізацією пам’ятника Леніну у Гранітному… Ідея виникла ще у 2014. Проте чимало людей у селищі були проти повалення скульптури Леніна. І хоча Леніна у гранітному скинули раніше, ніж загалом по Україні, мої висновки після спостережень цих процесів декомунізації відтоді доволі помірковані. Все варто було робити більш цивілізовано, не так травматично і радикально. Бо акценти зміщуються, спотворюється сенс кращих намірів. І вже у березні того ж 2014 року ми прийшли до порожнього постамента, де раніше стояв Ленін, з іншою метою. Довкола було стільки сміття! Ми просто прибрали. Потім наші толоки на певний час взяли паузу. Навчання, інші клопоти. Однак наміри не забули…

«Гранітні серця» пройнялися благоустроєм території? А тепер вам доведеться робити це на посаді старости. Різницю у повноваженнях, можливостях, мотиваціях відчуваєте?

— Закономірно. Одна справа — присвятити шматок вільного часу речам, які, здається недопрацювали і недодивилися чиновники, служби. Тому кидаєшся з усім натхненням і енергією рятувати ситуацію. Чого б то не стосувалося. Буцім, чиновникам не до того. Думаєш, от у них такий адмінресурс, права тощо, то чому ж там і там не зробили те і те…Проте треба вміти оцінити ситуацію і можливості її покращення з обох позицій: і громади, і керівника.

— То яка ж оцінка можливостей старости проти можливостей громадського активіста?

— Про це можна говорити більш конкретно у січні. Коли остаточно будуть ліквідовані сільські ради, стануть повноцінними старостинські округи. А сьогодні я, озираючись на досвід громадських ініціатив, скажу, що були суто психологічні фактори, які не дозволяли повноцінно співпрацювати з органами місцевого самоврядування. Селищною радою, наприклад. Ми не йшли в селищну раду. Чому? Боялися почути відмову. Та і нас особливо не потребували, не шукали, не бачили в нас потенціалу. І ця відсутність комунікації, діалогу пригнічувала, замість пробуджувати нові зерна ініціативи. Тому нині, коли став старостою, сподіваюся надолужити і підтримувати комунікації з активістами.

Можливо, ваше призначення на посаду є свідченням того, що хтось так само почув ініціативу, потенціал активіста і вирішив задіяти їх на користь громади? Як ви опинилися на посаді?

— Для мене було несподіванкою отримати пропозицію. Хоча і відбувалися розмови на цю тему до виборів, задовго до перемоги Олександра Ситайла, однак ніхто не міг тоді з упевненістю сказати, якими будуть результати виборів.

Отже від розмов перейшли до конкретних кроків. Є ейфорія чи здивування?

— Одне лише: хвилювання, адже, врахуйте, я — наймолодший староста серед призначених у Малинській ОТГ. Чи справлюся, чи не завищили мої можливості?

То скільки ж вам років?

Поки ми розмовляємо, ще 24.

А коли вийде газета з інтерв’ю, то буде 25? Отже у вас за плечима усього, мабуть, університет? І все поки?

— Розумію здивування. Чи по праву я займаю таку посаду з таким мінімальним досвідом? І сам міркував над цим. Проте якщо хтось робить ставку на мене, вірить і очікує гарної роботи, то не виправдати довіру було б легковажно. Тим паче, що віднині є той адмінресурс, якого так не вистачало для втілення ідей і намірів у громадській роботі.

А ще?

Ще — позитив і довіра з боку багатьох земляків.

А протилежні настрої громади селища?

— Є і недовіра чи здивування щодо мого призначення. І це закономірно. Проте всі ці фактори і є сильною мотивацією: розібратися, максимально ефективно використати час і можливості посади. Не з позицій порівняння. Позбутися стереотипів, якими оцінював роботу посадовців. Максимально ефективно стартувати.

— То у вас нова команда?

— Знаєте, я не став відмовлятися від допомоги досвідчених і грамотних чиновників. От порозганяти всіх — просто, а чи правильно? Натомість залишитися у середовищі однодумців, молодих, як сам, позбавлених досвіду, фаховості, вміння розв’язувати важливі питання побуту громади? Ні. Я пішов іншим шляхом. Принаймні, потребую допомоги зрілих. Тому не можу обійтися без діловода Олени Валеріївни Масалкової, наприклад.

Отже, на озброєння береться не лише енергія та ініціативність, а й мудрість, прагнення до балансу? А чи отримували настанови від вищого керівництва? Чи прозвучав якийсь меседж з вуст нового очільника ОТГ до призначених старостів? Що від вас чекають у Малині?

— Якщо коротко і узагальнено: від нас чекають максимально віддачі для розвитку громади. Якщо ми себе так проявимо, то нам теж будуть максимально допомагати, сприяти. І на допомогу я дійсно розраховую. І від керівництва, і від громади. Що може староста сам? Без центру, без активу селища? Далеко не все. Тому потрібно акумулювати актив, донести до нього свої цілі і прагнення, працювати злагоджено з тими, з ким жив і живеш поруч.

Вважаєте, маєте для цього потугу?

— Принаймні маю розуміння речей. Що це вже не громадська робота, не просто хобі, а вищого рівня відповідальність. Це не просто заняття, в результаті якого ти приносиш задоволення собі і певному близькому колу. Нова діяльність розрахована на інші зусилля. Не для себе насамперед. А для людей усієї громади. Навіть для тих, хто не підтримує тебе і твої ініціативи. Проте мусиш робити добре для всіх без винятку. Недарма складається присяга народу. Гранітне — це і є народ. Бо він — не абстрактне пафосне поняття. А цілком конкретні люди, з яким варто вчитися домовлятися, співпрацювати.

— Селище дороге вашому серцю?

— Звичайно. Я тут народився і виріс. Закінчив 9 класів школи. Тут все для мене своє.

Ви увесь час залишалися у селищі до моменту призначення на посаду?

— Ні. Навчався у Немішаєвському агротехнічному коледжі на електротехніка. Потім вивчився в Національному університеті біоресурсів і природокористування України на педагога вищої школи…

То ви можете викладати у виші?

— Так. Знаєте, а сьогодні саме рік, як я отримав диплом.

Символічний збіг. Можливо, якісь певні віхи пов’язані з груднем?

— Схоже на те. Ось скоро мені виповниться 25.

І свята скоро. Настрій відповідний?

— Відносно. Чарівність новорічно-різдвяних свят зникла разом із щедрим зимовим снігом. Дійсно, просто хочеться більше снігу.

Однак не може бути, щоб ці свята не мали світлих вражень. Принаймні, у дитинстві.

— Безумовно. Згадалося, що грудень і в підлітковому віці посилав мені випробування. У сьомому класі мені довелося грати роль Діда Мороза. І хоча вже тоді світоглядно я пов’язував себе із Святим Миколаєм, хотів і хочу, щоб врешті розчинився штучно створений у СРСР образ Діда Мороза, проте саме доручення, роль були для мене екзаменом на відповідальність. Адже до мене грали дядьки. По-друге, не лише мати сміливість зіграти, а ще й якісно це зробити. Вдалося чи ні, проте три роки поспіль був шкільним Дідом Морозом. І дуже теплий момент був пов’язаний із цією роллю. Шкільне свято збіглося із моїм днем народження. І раптом вчителі оголосили про це у святковому залі і привітали мене усім товариством. Це дуже розчулило.

А зараз селище готується до зимових свят?

— Готується. І Гранітне завжди вдячне за новорічну ялинку і організацію святкової атмосфери Пинязевицькому кар’єру, місцевим підприємцям, Миколі Олександровичу Онопрієнку, зокрема. Це їхня заслуга, що у нас щороку гарна ялинка і свято.

Хочеться запитати про несвяткові речі. Вам доведеться із своїм світоглядом шукати компромісу із земляками різних поколінь. Досі згадую той негативний настрій, з яким знімальна група передачі «Польова кухня» покинула Гранітне…

— Так, і сама передача вийшла дещо упередженою щодо селища. Буцім тут усі зганьбилися, всі ватні… Непроста тема. Легко вирвати слова мешканців із контексту, події із низки подій. Збоку все виглядає інакше. А насправді є шлях вирішення питання вшанування пам’яті усіх без винятку героїв, які полягли за нас на сході у цій війні з Росією. І загиблих, і живих.

Бачите, як саме можна примирити всіх у якийсь конкретний спосіб?

— Є ідея. Хоча ще рано про щось говорити, бо від ідеї до реалізації — шлях непростий. Це міг би бути сквер на честь наших героїв, куди, приходячи відпочити, земляки могли  б вшанувати хлопців своєю присутністю. Робити все без конфронтації. Щоб не вийшло так, як з ленінопадом, у нас у селищі зокрема. А селищна рада теж могла мудро випередити події і ленінопаду, і історії з перейменуванням вулиці, щоб не виникало протистояння, вирішити все цивілізовано. Адже яка роль самоврядування? Вміло модерувати процеси, діалог суспільства в межах населеного пункту. Є лідери громадського активу. Вони уособлюють інтереси гранітненців. Хто має їх почути? І головне — як швидко й ефективно?

І які пропозиції в цьому напрямку?

— Дійсно, це поки пропозиції. Але доноситиму їх до громади. Уявіть, що у селищі мимо селищної ради щодня проходить людина. Вона носить у серці певну ідею, зрілу і корисну для громади думку, проєкт. Однак не заходить до селищної ради з цими думками або через зневіру, недовіру, скепсис, або через нерозуміння способу донести власні ідеї від виникнення до остаточної реалізації. Тому украй необхідно створити такий собі хаб, де могли б збиратися наші люди для обговорення важливих речей — що б то не було: прочитана книжка чи ініціатива. У такому хабі, позбавленому офіціозу, з дружньою творчою атмосферою кожен матиме можливість не перед керівником у кабінеті, а в колі друзів за чашкою кави починати втілювати те, що зробить кращим і його життя, і життя селища. Бо хто ж не хоче, щоб у Гранітному стало краще? Кому ж не хочеться будувати нове і давати йому імена героїв?

Проте варто, щоб це не виглядало просто як клуб для балачок.

— Авжеж. Тому прагну до створення громадської ради, на яку виноситимуться думки, ідеї. Тим паче, офіційний штат скорочується. І це навіть добре. Бо є причина відходити від не завжди добрих стереотипів діяльності чиновників. Будемо рухатися шляхом пошуку грантів, залучення коштів… Принаймні, робота старости, призначення місцевого самоврядування — не саме по собі перебування у тих кабінетах, що ще наскрізь дихають радянщиною…

Ви — молодий, тому для вас дуже разюча така різниця. Проте бути молодим — не є недоліком. Щось символічне є в тому, що на Малинщині маємо такого молодого старосту. Як приклад, як нова тенденція. Хай і ризиковано, та корисно. Будете опиратися в роботі на молодих, юних, як сам?

— Як і в громадській роботі. А ще мрію про розвиток скаутськорго руху у нас. Заснувати свій «Пласт», пропонувати і популяризувати цей рух у районі. І для розвитку ініціативності, громадської відповідальності змалечку, а для підсилення патріотичних настроїв.

Вас підтримує родина, дружина?

— Так. Ми віднедавна живемо окремо від батьків, самостійно. Але і батьки, і дружина з розумінням ставляться до мого життєвого вибору.

— Дружина працює у Гранітному?

— Ще поки навчається. Майбутній лікар.

У вас обох — цікаві перспективи.

— У мене принаймні попереду випробний термін — рік. Якщо справлюся і виправдаю очікування керівництва, громади, тих, хто мене порекомендував, то можна буде говорити про більш предметні речі й більшу перспективу…

Отже, за рік можна знову зустрітися для інтерв’ю?

— Приїздіть краще до Гранітного, розповім про селище, покажу, чим ми живемо, познайомлю з людьми. Люди у нас гарні.

Розмову вела Ірина Кримська.

Ірина Кримська
Ірина Кримськаhttps://www.facebook.com/groups/395803108449392
Головний редактор газети «Форпост». Адреса редакції: м. Малин, вул., Грушевського, 11. Телефон: 063 842-42-36

Пов'язані статті

- Реклама -spot_img

Останні новини