10 гірсько-штурмова бригада обороняє наші території ще від початку березня
Коли в Україні почалася нова війна, у багатьох мешканців Малинщини й на думці не було, що місто та села так сильно постраждають від ворога. Звісно, порівнювати втрати зі сусідньою згорьованою Київщиною – не можемо, проте зруйнований центр та мости, загиблі сім’ї, обстріляні двори ще довго нагадуватимуть про цю війну.
Втім, могло бути ще гірше. Військові кажуть: ворог планував взагалі окупувати Малин у перші дні, й тут цілком могли розвиватися сценарії Бучі чи Ірпеня… Стримати наступ вдалося завдяки нашим ЗСУ. Зокрема, й зусиллям 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади з Прикарпаття.
З цими завзятими хлопцями ми вже мали змогу познайомитися особисто, коли їхній військовий оркестр «Едельвейс» виступав у Малині. На їхню честь також недавно перейменували вулицю Суворова. А днями біля лікарні висадили 59 дерев у пам’ять про загиблих бійців.
Журналістці MALYN. MEDIA вдалося поспілкуватися з двома воїнами легендарної бригади, яка весь цей час тримає оборону нашого рідного міста та вступала в бій з ворогом на кордоні Київської та Житомирської областей.
ОРКИ ХОТІЛИ ЗРІВНЯТИ СЕЛА ІЗ ЗЕМЛЕЮ
Владові всього 20. Він родом з Івано-Франківська. Два роки тому, у свої 18, він підписав контракт із 10-ю бригадою. На наші території хлопець разом з побратимами приїхав на початку березня.
«Спочатку, правда, вибивали орків із села Кухарі, на Київщині. Поставили задачу йти штурмом. У перший день наступу ми взяли більшу частину села, відтіснили противника до самого краю, де вони за допомогою двох танків, трьох БМП, утримувалися. Потім повністю вибили. І посунулися трохи ближче до Малина», – розповідає нині Влад.
Каже, оскільки це не «окопна» війна, то лінія фронту постійно рухалася – здебільшого на користь наших. Найближчі бої велися приблизно за 25 кілометрів від Малина. Ворог регулярно обстрілював наших бійців із реактивних установок.
«Піхоти було небагато. Проте ті рашисти, що були навпроти нас, виглядали більш «нафаршированими», ніж ті, яких ми бачимо в інтернеті серед полонених. Скажу так: вони стріляли регулярніше, але ми – меткіше», – розповідає Влад.
З його слів, поведінка противника у бою вкотре доводила, що росіянам байдуже на людей та на хати цивільних – гатили з такою інтенсивністю, аби зрівняти усе із землею.
«Найбільшої шкоди наробили ракетними ударами, авіацією. Наша бригада була свідком воєнних злочинів, коли мирний Малин, ближні села трощили з повітря. Були й на місці, де загинула ціла родина. Не передати словами ці емоції…» – каже він.
Попри усе, хлопець запевняє: страху перед ворогом ані він, ані його побратими – не мають. Живуть як одна велика родина, кожен знає, що і як робити. Добрі стосунки мають і з командирами, які хоч і старші, проте віком не докоряють. Тут в усіх одна мета – захистити, а тоді перемогти.
«Наша бригада нагадує мені сім’ю, де багато братів. Хтось з кимось більше дружить, хтось менше, але в бою ми один за одним як за горою», – відзначає боєць.
На запитання, чи втрачав друзів на війні, відповідає: «Втрати були… Не хотів би про це говорити».
Каже, що у березні зідзвонювався з рідними всього раз на кілька днів. Розмова була короткою: «Живий, здоровий. Б’ємося». Нині захисники вже мають змогу частіше чути голос рідних. Це додає сил воювати зі ще більшою наполегливістю.
«До війни ніколи не був у Малині, але мені сподобалося місто. Невеличке, правда, але затишне. Бачив розбомблений центр. Шкода людей. Діти не повинні бачити такого. Та ніхто не повинен такого бачити!» – наголошує Влад і запевняє, що «перемога близько».
МІСЦЕВІ ПОМАГАЛИ НИЩИТИ ВОРОГА
Наступний наш співрозмовник запам’ятався українцям з відео, яке багатьох розчулило реаліями війни. Там 24-річний львів’янин Микита зі славної 10-ки вмовляє літнього чоловіка зібрати речі й евакуюватися у відносно спокійніший Малин. А коли старенький погоджується, хлопці садять його у господарську тачку і перевозять у безпечне місце.
Нині Микита, який у з «Едельвейсами» з 2018-го, пригадує: літній чоловік Валентин Сергійович, якому він помагав з побратимами, – чи не єдиний мешканець села Тетерівське на Київщині, який не евакуювався і якому вдалося вціліти.
«Окупанти здійснили обстріл та бомбардування села. Дідусь не хотів їхати, довелося його переконувати. Але я не уявляю, як можна було його залишити. За весь час війни нас усюди радісно і тепло зустрічали, усім допомагали, дякували нам. Ми теж не могли залишити напризволяще місцевих», – розповідає Микита.
Каже, що завдяки такій тісній співпраці з місцевими мешканцями не раз вдавалося «дати по зубах» рашистам:
«Як окупантам нас перемогти, якщо їх тут кожен кущ посилає за рускім кораблем?! Мали випадок, коли один дідусь, побачивши ворожу техніку, повідомив нашим і завдяки цьому їх вдалося знищити. Логістика у них теж пролягала – не мали, що їсти, не мали, де заправитися. Єдина їхня мотивація – страх не отримати по шиї від начальства: і так починаючи від солдата, і закінчуючи генералом. Натомість за нашими воїнами стоїть місія захистити свою землю, своїх рідних, свої домівки».
У Малині Микита зараз буває часто. Каже, що підтримує контакт і з керівництвом міста. Про нову вулицю в честь 10-ки відгукується із захопленням:
«Обговорювали цю новину з побратимами. Для усіх це стало приємною несподіванкою. Ніхто не очікував, що так швидко в честь нашої бригади будуть перейменовувати цілі вулиці. Малин – прекрасне місто з прекрасними людьми.
Шкода, що не познайомилися за мирних часів. Але хочу звернутися до місцевих: не хвилюйтеся, ще зовсім трохи й наші бійці назавжди виженуть цю нечисть з нашої України. І ми переможемо! Бо це наша земля. Мусимо її відбити!»