«Кожна вагітна, кожна породілля, з якого б куточка Україні не була, знайде тут свій прихисток та допомогу справжніх професіоналів…»
MALYN.MEDIA — наш телеграм канал
Про це повідомили на Facebook-сторінці центру.
«Незважаючи на війну, життя продовжується. З початку війни в Житомирському перинатальному центру народилося 56 малюків. Ми як і раніше надаємо медичну допомогу нашим жінкам та новонародженим, а також біженкам з усієї території України», – інформує медичний заклад.
Також в Житомирському перинатальному центрі розповіли про історію Віти Пушкарук, яка була вимушена залишити свій рідний дім та заради порятунку ще ненародженого малюка виїхати в Житомир.
Війна – це слово старше покоління знало лише зі спогадів батьків, а наші діти – з підручників та літератури. Але зараз наші діти його вже знають з моменту народження.
Ми розповідаємо про війну та людяність очима пацієнтки, яка була вимушена покинути свій рідний дім, та заради спасіння ще ненародженого малюка виїхати в наше місто.
«Страшно, то коли як? Від 24 лютого для мене це поняття наповнилося зовсім іншим змістом. Спочатку в голові лунало “не вірю!”, але після перших ракетних пострілів інстинкт звідусіль верещав “тікай”. А чи далеко можна втекти на 36 тижні вагітності, маючи в анамнезі важкий перебіг та кесарів розтин? Залишала я Київ за 15 хвилин, по дорозі обдзвонюючи усі пологові будинки, які б могли мене прийняти. Бородянку та Васильків уже бомбили, а Житомирський обласний перинатальний центр 26 лютого ще працював…
А от 1 березня вже ні. Ракетним обстрілом будівлю одного з найкращих пологових будинків України було понівечено. На всіх поверхах споруди вибуховою хвилею викорчувало вікна (лише в реанімації та в операційній шибки встояли, як кажуть очевидці, то була Божа милість, в іншому випадку смерті немовлят та породіль було не уникнути).
Індульгенцію на сльози я собі не надавала протягом вагітності, але того дня вони, сповнені безнадії та відчаю, полилися рікою. Куди далі? Подальша дорога в моєму стані малювала ненайкращу перспективу – смерть мені та дитині.
На щастя, 8 березня Житомирський обласний перинатальний центр відновив свою роботу, правда, у підвалі. Воєнний час – лакмусовий папірець перевірки коефіцієнту людяності. І я з рукою на серці заявляю, в цьому пологовому він зашкалює.
12 березня, ніч, підвал, операційна – все як в тумані. Я не пам’ятаю імен тієї команди спецназу, яка врятувала мене та дала життя моєму сину, але все своє життя пам’ятатиму їхні обличчя, їхні важкі, турботливі погляди, їхню стовідсоткову віддачу і прагнення допомогти. Знайте, то безцінно!
Це нічого, що реанімацію розмістили в пральній, а палати зробили з кабінетів сестер хазяйок. Кому не вистачало місця – спали на ліжках в коридорі, часі такі, що поробиш… Але кожна вагітна, кожна породілля, з якого б куточка Україні не була, знайде тут свій прихисток та допомогу справжніх професіоналів.
Безмежно дякую вам за сина!»
Все буде Україна!
