«Було страшно, коли я опинилася в мінусі на 50 тисяч євро ще до старту бізнесу. Але це лише підштовхнуло мене рухатися далі»
Тетяна Варман — 29-річна уродженка Малина, яка змінила дитячі мрії про психологію на реальність будівельного бізнесу в самому серці Європи. У Бельгії, куди вона переїхала шість років тому, вона не просто адаптувалася, а й заснувала власну будівельну фірму, яка вже успішно працює над проєктами у самому Брюсселі.
Її історія — це не лише про успіх, а й про сміливість, величезні кредити, випробування та віру в себе.
Про дитинство в Малині і перші кроки у чужій країні. Про людей, які з’являються невипадково. Про великі ризики, важкі рішення, перші успіхи і плани повернутися додому. Усе це — у відвертому інтерв’ю Тетяни Варман для MALYN.MEDIA.
«МАЛИН АСОЦІЮЄТЬСЯ З ТЕПЛОМ І МОЇМ «ВДОМА»
— Таню, яким вам запам’ятався Малин вашого дитинства і юності? Які спогади досі з вами — навіть на відстані?
— Ой, чудове питання! Я народилася і виросла в Малині, навчалася в першій школі. Це місто — дуже рідне й особливе для мене. Тут пройшло моє дитинство і юність, а зараз у Малині живуть мама й сестра, за якими дуже сумую.
Малин асоціюється з теплом і моїм «вдома». Пам’ятаю, як ми з друзями постійно збиралися в парку: гуляли, сміялися, проводили літні вечори — це було наше місце сили.
Нещодавно приїжджала й побувала у Фабричному парку — була приємно вражена! Все змінилось: доглянуто, красиво, сучасно. Радієш, коли бачиш, як оживають знайомі з дитинства місця.
— А якою ви були в дитинстві? Активною?
— Дуже! Мама записувала мене на всі можливі гуртки: хор, танці, музична школа — я грала на фортепіано. Здавалося, я всюди встигала. Але найбільше мене захоплювала психологія.
Я буквально зачитувалась книжками про емоції, конфлікти, спілкування. Мене вражало, як люди взаємодіють, як впливають одне на одного. Мріяла стати психологом.
У сьомому класі навіть брала участь у Малій академії наук. Готувала серйозну тему — про психологічне насильство над дітьми. Допомагала мамина подруга, психологиня з Києва. Але буквально перед виступом важко захворіла — і не змогла взяти участь. Для мене, школярки, це було боляче. Пам’ятаю досі, як сильно переживала, навіть не хотіла чути про психологію.
— У кожного з нас є хтось, чия сила або мудрість залишають відбиток на все життя. Хто з ваших близьких найбільше сформував вашу впевненість, стійкість, характер?
— Однозначно мама. Вона виховувала нас із сестрою сама. Маленька зростом, але з неймовірною силою духу. Її ставлення до життя, витримка, характер — усе це дуже вплинуло на нас. Колись працювала в місцевій лікарні, зараз їздить на роботу в Київ — працює медиком подобово.
Те, що я не здаюся і завжди йду до мети — це її вплив, без сумніву.
— Загалом ваша родина — корінні малинці?
— Так. Один із братів мого дідуся — Іван Кривенчук, знаний бандурист, який не потребує представлення. Мамине дівоче прізвище теж Кривенчук. По татовій лінії — родина з Рівненщини, а бабуся — із Зибина, зовсім поруч із Малином. Так що, як кажуть, я цілком можу називати себе корінною малинкою.
«ВІДЧУЛА, ЩО МЕНІ НІБИ ЗАТІСНО В КИЄВІ»
— З психологією не склалося, як я розумію. А куди ви врешті пішли навчатися?
— Після школи вступила до Київського інституту банківської справи. Спочатку обрала «Фінанси і кредит», але згодом перейшла на «Аудит». Мені більше подобалось аналізувати, перевіряти, заглиблюватися у структури — ніж просто рахувати гроші. Аудит — це про управління ризиками, про логіку бізнесу, і це мені пасувало.
Ще під час навчання мені запропонували роботу в банку. Я займалася технічною справою — відновленням баз даних. Робота була нескладна, але це був мій перший професійний досвід, який мене теж формував.
Загалом за п’ять років я змінила три роботи. Якщо відчувала, що перестаю розвиватися — шукала нові виклики. Остання моя позиція в Україні — фінансовий аналітик, багато працювала також з інвесторами. Це був зовсім інший рівень — взаємодія, стратегія, креативне мислення.
— Що стало точкою відліку для вашого переїзду? Це було бажання втекти від чогось — чи навпаки, знайти нове «своє»?
— У 2018 році я відчула, що мені ніби затісно в Києві. Хотілося більшої свободи, простору, можливостей. Я не мала чіткої мети — просто відчувала, що мені потрібно щось інше. Нове середовище, нові виклики.
— Довго приймали рішення, чи це була спонтанність?
— Не можу сказати, що довго думала. Мені завжди подобалося виходити із зони комфорту. На роботі я працювала з інвесторами — це люди, які постійно рухаються, ризикують, випробовують ідеї. Вони ніби заряджали мене цією енергією. І я теж почала ловити себе на думці: хочу щось своє.
Бельгія не була мрією або фінальною точкою. Просто здалося, що з неї можна варто почати. Якби не вийшло — шукала б інше місце. Але тоді я чітко знала: треба їхати.
«НІКОЛИ НЕ СПРИЙМАЛА АДАПТАЦІЮ ЯК ПРОБЛЕМУ»
— Ви згадували у соцмережах момент вильоту з Борисполя. Що тоді було сильніше — страх перед невідомим чи впевненість, що робите правильний крок?
— О, це я добре пам’ятаю. Я сиділа в аеропорту й думала: хочу зафіксувати, що я відчуваю саме зараз, залишити у пам’яті цей момент. Бо ти їдеш з країни — і не знаєш, куди. Не знаєш, що попереду. Але всередині тебе — неймовірний спокій. Штиль.
Навколо — люди з валізами, летять у відпустку, але спантеличені, у поспіху. А я — кудись у невідомість. Проте мені було так добре, спокійно. Я знала: це все — правильно. Бо все, що буде далі, залежить тільки від мене.
До речі, в мене є така особливість – я не люблю розповідати нікому про свої плани. Бо завжди знайдуться ті, хто відмовлятиме, скаже: не час, не треба. Так було й тоді – ніхто не знав, куди я їду і з якою метою. Лише я.
— А як складалися ваші стосунки з місцевими вже там, у Бельгії?
— Знайомство з корінним населенням — дуже важливе. Навіть якщо не знаєш мови, навіть якщо думаєш, що тебе погано сприймають — це не так. Людина, яка переїжджає, більше накручує себе в голові.
Якщо постійно думати: «Тут важко, тут погано, мене ніхто не розуміє» — так і буде. А якщо налаштуватися на спілкування, цікавитися людьми, традиціями, розповідати про себе — все складається інакше.
Коли почалася війна, для мене стало відкриттям, що багато людей у Бельгії ототожнюють Україну з росією. Довелося багато пояснювати. У моєму колі були різні національності: бельгійці, нідерландці, сирійці, італійці. Коли починаєш розповідати про речі, звичні для нас, — історію, культуру — для них це щось нове та цікаве. Головне — не закриватися, розповідати більше, бути цікавою співрозмовницею й відкритою.
— Розкажіть про те, як ви освоювали мову і як переживали адаптацію.
— На момент переїзду я зовсім не знала мови. У Бельгії дві офіційні мови — нідерландська та французька. Оскільки я оселилася у Фландрії, довелось зосередитись саме на нідерландській. Вона здалась мені трохи ближчою, можливо, завдяки тому, що раніше я вивчала англійську.
Спочатку намагалася вчити мову самостійно. Потім кілька місяців займалась із викладачем. Проте, велику роль відігравало спілкування з носіями мови. Живе мовне середовище – найкращий викладач. Коли чуєш мову щодня і мусиш реагувати, починаєш засвоювати її на практиці, а не лише в теорії.
— Уявлення про будівництво як «чоловічу справу» досі живе в головах багатьох. Що вас переконало, що це — і ваш простір теж?
— Вплив стереотипів я відчула на собі сповна. Коли говориш із чоловіками в цій сфері, спершу тебе не сприймають серйозно: «Дівчинка якась, документи перекладе — і все». Але все змінюється, коли починаєш говорити технічною мовою. Не запитуєш — а стверджуєш: «Стартовий профіль тут має бути ширший від ізоляції, бо стіна неідеальна, і якщо не врахувати кривизну, це буде помітно». Або: «Тут потрібен інший тип профілю для відведення води — інакше дощова вода буде стікати не правильно, що з часом приведе до руйнування»
Коли мова заходить про містки холоду, правильне утоплення профілів чи монтаж підвіконь — змінюється і погляд. Але щоб вибудувати свою нішу, потрібні час, терпіння і стальні нерви. І часто — вміння не показати, що всередині «кипиш» (сміється, – ред.).
Моє знайомство з цією сферою було випадковим. Ще в перші місяці в Бельгії, в розмовах з новими знайомими, будівельні проблеми виглядали для мене як логічні задачі. Я інтуїтивно пропонувала рішення — прості, з мого погляду. Так виник перший спільний проєкт. Я погодилась працювати лише за однієї умови: бути окремою, незалежною структурою. І це стало стартом моєї реалізації тут.
З того часу поруч — друзі й партнери, які тримають слово. А це, повірте, важливіше за будь-які нагороди.
Хоча початок був непростим: з українськими документами відкрити фірму в Бельгії було майже неможливо. Пам’ятаю себе біля вікна з безкоштовним Wi-Fi, коли вивчала податкові системи всіх країн ЄС. Моя адаптація — це постійний пошук потрібної інформації.
До речі, перше, що купила після переїзду — фліпчарт. У Києві він був великий, а тут — компактніший, але з тією ж функцією: структурувати хаос. На ньому з’являлись списки країн, схеми, нотатки й нові ідеї. Зовні це виглядало як повна невизначеність, але саме так народжувався мій план дій.
ПРО ВІДКРИТТЯ ФІРМИ
— Від ідеї до власної справи — це завжди непростий шлях. Але вам вдалося, і ви відкрили свою фірму.
— Точніше — кілька. Спершу компанію зареєструвала в Болгарії: тоді ця юрисдикція пропонувала вигідні податкові умови для малого бізнесу. Потім — у Польщі, щоб легально працевлаштовувати українських працівників, адже з деякими країнами ЄС, зокрема Польщею, Україна мала відповідні угоди. А вже після повномасштабного вторгнення вдалося відкрити фірму в Бельгії — це наразі основний офіс.
Спочатку ми спеціалізувалися на реноваційних роботах. Я відповідала за адміністративну частину: документи, фінанси, облік. Паралельно активно вивчала технічний бік процесу, а партнер контролював виконання робіт.
Та вже за рік стало зрозуміло: потрібно змінювати фокус. Будівництво — це галузь, де більшість проблем у підсумку вирішують майстри внутрішнього оздоблення. Їхнє навантаження — максимальне, вплив на результат — ключовий.
Тоді я чітко усвідомила: потрібно зосередитись на тому, що ми можемо системно вдосконалювати й контролювати. Так ми прийшли до фасадних робіт.
У Бельгії це непросто: будь-які фасадні зміни вимагають погодження з міською владою й архітектором. Самостійне виконання — заборонене. Тому я почала знайомитися з архітекторами нашого регіону, налагоджувати співпрацю. Саме ці контакти відкрили для нас нові можливості.
Далі — участь у професійних івентах: поєднання нових технологій, прикладних кейсів і цінних контактів. Це не лише джерело знань, а й простір для пошуку клієнтів та партнерств з архітектурними бюро.
— А як підбирали людей? Вони всі — українці?
— Переважно так. Були інтернаціональні команди — з поляками, литовцями, бельгійцями. Але основа — українські спеціалісти.
З самого початку я робила ставку не на кількість, а на якість. Велика команда потребує бригадирів, які не завжди здатні гарантувати якість на всіх етапах. Це ризик. Легше довірити обʼєкт перевіреним субпідрядникам, ніж координувати великий штат найманих працівників.
На етапі формування команди я особисто проводила співбесіди з кожним: ставила конкретні запитання — скільки метрів ізоляції за день укладає, яка норма плитки, як вирішує нетипові монтажні ситуації. Зараз цим займається відповідальна особа, але принцип залишився той самий — чіткий професійний підхід.
— На цьому етапі, коли ви вже працюєте у цій справі 6 років, чи можете назвати її успішною?
— Так, зараз можу впевнено сказати — це працює. Коли перейшли на фасади, за короткий час підписала контракти з великими бельгійськими компаніями. Передовими, я б навіть сказала. Вони не мають своїх робітників, наймають інші фірми під своїм брендом.
За пів року наші хлопці — один зі Львова, інший з Рівненської області — посіли місця в десятці найкращих фасадників цієї топової бельгійської компанії. Чим далі працювали, тим більше про нас говорили.
Зараз маємо великі проєкти в Брюсселі. Останній — майже в самому центрі, досить цікавий і складний. Але все працює круто.
«ПЛАНУЮ ПОВЕРНУТИСЯ В УКРАЇНУ І ВІДНОВЛЮВАТИ ЗРУЙНОВАНЕ»
— Таню, а бували моменти, коли здавалося: «Навіщо я взагалі це почала?» Чи приходили думки, що переїзд до Бельгії був помилкою?
— Ні, навіть у найважчі моменти я не шкодувала. На самому початку, ще до запуску бізнесу, на моїй карті було мінус 50 тисяч євро — це лише перші витрати, без жодного доходу. Здавалося, що це все, кінець. Але замість того, щоб зламати, це лише підштовхнуло мене йти вперед, діяти і не здаватися.
— Що вам допомагає не опускати руки?
— Зараз багато хто живе у постійному стресі: втрачає опору, не розуміє, куди рухатись далі, де шукати сенс. У мене теж були такі моменти. Коли переїхала, коли плани летіли шкереберть, коли компанії підставляли, а борги росли швидше, ніж ти встигаєш думати. І тоді я зрозуміла одну просту річ — має бути зерно раціональності, якась система всередині хаосу. Для мене це — дисципліна. Не та, про яку читають у книжках, а щоденна, побутова.
Я почала з малого: щонеділі планую тиждень. Щоранку прокидаюсь о 6-й, не йду в новини, а виходжу на прогулянку — хоча б 6-7 тисяч кроків. Це прості речі, але вони формують стабільність. Поки йдеш, встигаєш подумати, заспокоїтись, зібрати думки. І помічаєш: мозок починає шукати рішення, навіть коли тобі здається, що все безнадійно.
Колись я почула фразу: «Дисципліна — це місток між цілями і результатами». І справді — це як тримати кермо, коли шторм. Маленькі дії щодня змінюють усе. І ти бачиш прогрес — навіть у дрібницях. А це вже дає сили йти далі. Можливо, комусь ця проста думка теж стане опорою. Я буду цьому рада.
— До слова, про кредитування. Наскільки це реально — отримати фінансування для малого бізнесу в Бельгії?
— Я особисто користуюся фінансовими інструментами, зокрема — для таких напрямків, як придбання великої нерухомості, її реновація й подальший продаж.
Але потрібно розуміти, як працює банківська система в Бельгії. Якщо ви щойно відкрили бізнес, у вас немає оборотів, активних контрактів або податкової історії — банк навряд чи розглядатиме вас як надійного позичальника. Без історії — немає кредиту.
Але якщо ви ведете діяльність уже кілька років, маєте стабільні обороти, укладені договори, детальний бізнес-план і можете підтвердити, що знаєте, як саме будете реалізовувати проєкт — тоді отримати фінансування абсолютно можливо.
Варто також зазначити, що це не просто схема «отримали кошти й робимо що хочемо». Усе дуже структуровано: наприклад, банк може виділити лише частину суми на початковому етапі, а далі — наступні транші відкриваються лише після підтвердження виконаних робіт. Це може бути фотофіксація, офіційні звіти чи акти виконаних робіт. Така система мінімізує ризики — як для банку, так і для підприємця, який дисципліновано веде проєкт.
Фінансові інструменти в Бельгії доступні, але ними потрібно вміти користуватися. Бізнесу тут довіряють, якщо ви демонструєте професіоналізм, системність і відповідальність.
— Ваш партнер залишився у справі?
— Так, звісно. Ми й далі працюємо разом в рамках однієї компанії. Зараз він із сином активно зосередився на паралельному проєкті поза сферою будівництва — це напрямок подобової оренди автотранспорту. Причому не лише класичні вантажні буси, а й авто для вихідного дня, короткострокові подорожі чи спеціальні запити. Це ще одна цікава і перспективна ніша, яка потребує зовсім іншого підходу — логістики, клієнтського сервісу, онлайн-систем бронювання. Але в нас спільне бачення: бізнес має бути якісним, чесним і довгостроковим — незалежно від сфери.
— Часто буваєте в Україні? Які ваші відчуття, коли приїжджаєте додому?
— Минулого року серйозно задумалася повернутись. Розуміла, що маю досвід, знаю, як робити реновації, фасадні роботи по європейських стандартах. Хотіла працювати над відновленням будинків після обстрілів. Було багато ідей, конкретні плани, але поки — пауза.
Але як тільки перетинаю кордон — відчуття, що я вдома. Шість років тут, а вдома я — лише в Україні. Повітря інше. Люди інші. На першій заправці Окко, що після кордону традиційно беру їхній легендарний хот-дог, це моя традиція яку ніколи не порушую, такі смачні тільки в Україні. Все якесь ближче, тепліше, рідніше.
Завжди заздалегідь планую, коли їду: кого побачити, куди заїхати, що зробити, бо зазвичай маю дуже мало часу. Минулого року їздила до друзів у Краматорськ і Харків. Раділа, що все вдалося.
— Що, на вашу думку, в Укаїні краще, ніж у Бельгії? Маю на увазі з сервісів.
— Медицина. Тут, у Бельгії, чекала на видалення чотирьох кутніх зубів цілий рік. Операція — і відразу додому. А потім почалися ускладнення. Тиждень лежала в лікарні.
В Україні все інакше. Зараз, коли приїжджаю, співпрацюю з клінікою, що приймає пацієнтів з-за кордону. Рівень сервісу — топовий. У нас під час прийому — лікар і асистент. В Бельгії — лише лікар.
Так само з б’юті-сферою. Якось сходила тут на манікюр — зробили так, як я років 10 тому сама собі. Після того — не ходжу. Або тільки до наших дівчат, яких тут збільшилося після початку повномасштабного. Хоча на будівництві з манікюром — це ще той квест (сміється, – ред.)
— До речі, наскільки знаю, ви переїжджали нещодавно… Вже у Бельгії.
— Спочатку я жила у Фландрії — це нідерландськомовна частина Бельгії. А два місяці тому переїхала до Валонії — це франкомовна частина. Хочу вивчити французьку і трохи змінити темп життя. Мені здається, що це буде корисно.
— Що вас спонукало до переїзду?
— Різниця в менталітеті. У Фландрії все дуже швидко, жорсткий ритм: «Треба, треба, треба». У Валонії — спокійніше. Але головне — ми довго шукали місце, де можна перевезти компанію з усім обладнанням, бригадами, технікою. І знайшли. Зараз орендуємо зручну територію, все компактно і логістично зручно. І тихо.
— Квартиру орендуєте також, як розумію?
— Так, орендую. Але мрію мати своє. Та зараз це для мене не у пріоритеті. Я взагалі не знаю, де буду за декілька років.
— І на завершення: повертаючись думками у той момент 2019-го, коли ви сиділи в аеропорту Бориспіль… Що б ви сказали собі тодішній?
— Навіть якщо буде дуже важко — знай, що ти обрала правильний шлях.
Розмовляла Олена ПЕТРЕНКО
