У середині вересня Роман Олексієнко з Національним симфонічним оркестром України зіграв на острові три концерти
Зараз – саме той момент, коли Україна, як ніколи раніше, помітна у світі. І цю хвилю солідарності важливо використовувати з користю, якби цинічно це не звучало. «Говорити» з аудиторією має і може музика. У середині вересня, вперше за свою 105-літнюю історію, Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України з величезним успіхом дав три концерти на острові Тайвань. Публіка зустрічала твори українських композиторів із захопленням та вигукувала слова підтримки.
Заступником гендиректора Національного оркестру є уродженець Малина, 35-річний Роман Олексієнко. У короткому інтерв’ю MALYN.MEDIA він погодився розповісти про гастролі на острів; про тайванців, які носять вишиванки; і про сприйняття українського за майже десять тисяч кілометрів від нас.
*До слова, Роман займається музикою з 4 років – тоді батьки подарували йому блок-флейту і фортепіано. З 10 років навчався грі на трубі у батька, викладача Малинської дитячої школи мистецтв, заслуженого працівника культури України Володимира Олексієнка. У 13 років написав музику для гімну нашого міста. Грав у духовому оркестрі «Малин».
Закінчив Національну музичну академію України. Трубач. Менеджер у сфері культури. Навчався також у Національній академії керівних кадрів культури і мистецтв. Свого часу працював у Київській опері. З 2020-року — працює у Національному симфонічному оркестрі України. Живе в Ірпені.
— Романе, вітаю. Це вперше оркестр їздив з гастролями у Тайвань?
— Так. Оркестру цього року виповнюється ювілейні 105 років. І це були наші перші гастролі на цей острів. Перед нами виступав заступник міністра закордонних справ. Сказав, що Україна – це як Тайвань, але у Європі; а Тайвань – це як Україна, але в Азії. Щоправда, зараз вони у пасивній фазі протистоянь з Китаєм, у той час, як в нас, на жаль, триває активна фаза боротьби.
Між рядками прочиталося, що тайванці так само бачать свою незалежність від комуністичного режиму у Китаї. І захоплюються нами.
— До речі, а як ви добиралися? Дорога чимала.
— Довго… Дорога зайняла близько двох діб, якщо не більше. Усього нас їхало 79 осіб. Взагалі музичні інструменти дуже важко перевозити у літаку, бо, наприклад, для віолончелі потрібно купляти окремий квиток (сміється, – ред.) Але нам пощастило, бо тайванська авіакомпанія погодилася взяти абсолютно усі інструменти на борт. Мали ночівлю в Чехії перед вильотом з Відня. Потім була пересадка у Бангкоку. Інша частина група летіла через Дубай.
— Як вас загалом зустріли?
— Дуже привітно. Наш виступ широко висвітлювався у місцевій пресі. Ми тільки зайшли з трапу літака, і вже впродовж години отримали близько десятка посилань на новини про наш приліт, з анонсами концертів.
Вражає, що українська пропаганда – не побоюсь цього слова – працює не гірше, ніж в нас. Іду вулицею, а мені кажуть: «Слава Україні», і я розгублено відповідаю: «Героям Слава!» Уявіть собі! Бог зна де, на іншому краї світу люди знають наші гасла.
— А як у вас впізнали саме українців? Це ж місцеві вигукували?
— Річ у тім, що наші тайванські партнери подарували нам синьо-жовті футболки і ми якраз їх одягнули тоді. А віталися з нами національним гаслом тайванці, або правильніше китайці — вони себе так позиціюють.
На концертах було дуже тепло, ми не очікували. Звісно, знали, що наша музика має сподобатися, але щоб аж так – це для нас стало несподіванкою.
— Розкажіть, будь ласка, що виконували під час концертів?
— Це було поєднання європейської класики з українською симфонічною музикою, з нашими шедеврами. Грали Бориса Лятошинського, Максима Березовського, Миколу Лисенка. Зі світової класики – це був Ян Сібеліус, Фредерік Шопен, Людвіг ван Бетховен.
— Що вимагала публіка на «біс»?
— По-перше, публіка вимагала — це вже добре (сміється, – ред.) Першим бісом була їхня тайванська народна пісня в обробці для симфонічного оркестру. Потім грали на «біс» увертюру до опери «Тарас Бульба» Миколи Лисенка. І ще був вальс «Розлука», також авторства Лисенка. Фактично на усіх концертах грали ці три твори на «біс». Ми виступали у трьох престижних залах: Taichung, Kaohsiung і Taipei.
До слова, я бачив у залах місцевих, тайванців, у вишитих сорочках. Це вразило і запам’яталося. Також слухачі підходили після концерту, віталися «Слава Україні». Коли тобі кажуть ці важливі для нас слова у Європі — це також приємно, але не так дивує. Але, коли ці слова вимовляють у далекій Азії – до мурашок!
— Читала, що невдовзі ви плануєте гастрольний ту до Великої Британії.
— Так. Запланували 17 концертів: в Единбурзі, Лондоні, Ліверпулі тощо. Сподіваюся, що там наш виступ сприймуть із не меншим запалом.
До речі, нещодавно також повернулися з Братислави, після потужного виступу в рамках «Bratislava Music Festival 2023». І там нам також вдалося грати європейську та українську музику. Дуже важливо, що світ хоче слухати наше.
— Романе, а як, з ваших спостережень, змінилося сприйняття українських творів за кордоном після початку великої війни?
— Були часи, коли російська музика була настільки популярною у світі, що у найпрестижніших залах хотіли чути тільки її. Як би це прикро не звучало, але саме ця війна дала поштовх хотіти слухати українське, отримувати враження від українського.
Бо раніше Бориса Лятошинського було складно «продати» закордонній публіці. Або ж того Максима Березовського, якого нині залюбки слухають і якого для себе світ відкриває. Чому? Та, тому що, як казав, завжди поряд стояв Чайковський, Рахманінов — і попит був на них. Зараз ситуація змінилася.
— Музика теж у цій боротьбі має своє місце. Як і мистецтво, наприклад.
— Безперечно. Щоправда, у нас замість автоматів скрипки, труби, тромбони, які помагають нам розказувати світові, що таке Україна, чим вона цінна, та що таке наша українська культура.
— Романе, на завершення важливе питання: коли очікувати Національний симфонічний оркестр у Малині?
— Я, до речі, планую давно цей виступ. Війна внесла корективи, але сподіваюся, що колись нас почують і на малинській сцені.
— Мушу ще спитати про гімн Малина, автором якого ви є. Як його створювали?
— Мені було 13 років. У місті тоді оголосили конкурс. У Євгена Грищенка вже були слова для нього, які він сподівався покласти на музику. Батько мені приніс їх, показав. І я по гарячих слідах в нотному зошиті «накинув» мелодику і своє бачення. Батько зробив оркестрування, підредагував – так він і народився.
— З погляду досвіду, ви б щось змінили у ньому зараз?
— Ви знаєте, ні. Він цілком самодостатній. Єдине, було б добре зробити професійний запис. До війни до мене зверталися з таким запитом. Але потім це відклали. Та все ж, мабуть, треба повертатися до цього питання. А якщо його виконає ще й Національний оркестр – було б взагалі фантастично!
Розмовляла Олена ПЕТРЕНКО
