Малин — у списку міст, куди в червні приїде команда мовника у пошуках своїх кореспондентів
Суспільне Житомир розпочинає пошук гіперлокальних журналістів у регіоні — зокрема й у Малині. Запевняють: ідея не в тому, щоб просто мати «людину на місці». Йдеться про створення активної мережі авторів, які здатні не лише передати новину, а зафіксувати реальність такою, якою вона є — без прикрас і замовчування.
Адже журналістика в малих громадах завжди на тонкій межі. Тут набагато важче «не знати» того, що знаєш. Збільшуються й шанси конфлікту інтересів у тій чи іншій темі…
Як команда мовника планує давати собі раду із такими викликами, які критерії відбору до учасників, чому навіть невеликим громадам треба свого постійного кореспондента та чи реально зберегти об’єктивність — говоримо з Дмитром Клименком, головним редактором Суспільне Житомир.
«АУДИТОРІЯ СУСПІЛЬНОГО НЕ ЛИШЕ В ОБЛАСНИХ ЦЕНТРАХ»: ПРО ІДЕЮ ПРОЄКТУ
— Пане Дмитре, розкажіть, будь ласка, чому саме зараз Суспільне Житомир вирішило запустити ініціативу з пошуку гіперлокальних журналістів? Це відповідь на запит аудиторії чи внутрішнє рішення компанії?
— Цей проєкт насправді не новий — ми розпочали його реалізацію ще після початку повномасштабного вторгнення у 2021 році. Тоді чітко побачили: в окремих регіонах утворилися справжні інформаційні пустелі. Люди просто не мали доступу до новин, не знали, що відбувається навколо, не чули своїх місцевих історій. Аудиторія Суспільного — вона ж не лише в обласних центрах. Вона в громадах, у маленьких містах, у селищах. І ми зрозуміли: треба йти туди.
Почали з трьох регіонів — Чернігівської, Сумської та Харківської областей. Уже в січні-лютому 2022 року наші перші гіперлокальні кореспонденти працювали там на місцях. Частина з них буквально 1 лютого вийшла на роботу — а вже за кілька тижнів почалося повномасштабне вторгнення. Ці люди опинилися в епіцентрі подій. Можемо лише уявити, яке навантаження тоді на них лягло.
Водночас, як і вся країна, ми змушені були поставити реалізацію проєкту на паузу — адаптувалися до нової реальності. Але вже у 2023–2024 роках повернулися до цієї ідеї — системно, з новою енергією.
Наша мета тепер — щоб у кожному регіоні України працювали свої гіперлокальні журналісти Суспільного. Люди, які живуть у своїй громаді, знають її зсередини й можуть розповідати про неї — не здалека, а з епіцентру.
Нам дуже допомогли наші шведські партнери. Проєкт реалізується в межах ініціативи «Підтримка редакційної й цифрової трансформації та розвитку корпоративної культури суспільного медіа в Україні», що фінансується Шведським агентством з питань міжнародної співпраці та розвитку Sida.
І зараз ми вже на фінішній прямій — мережа гіперлокальних кореспондентів охоплює всі регіони, і Житомирщина — серед них. Запрошуємо активних мешканців, блогерів і тих, хто працює чи хоче працювати в медіа, на відкриті зустрічі з командою Суспільне Житомир — щоб поговорити про виклики, досвід і людей своєї громади.
Такі зустрічі заплановані у червні: 10 числа будемо в Бердичеві, 12 — у Звягелі, 14 — одразу у двох містах, Коростені та Малині, а 15 червня завітаємо до Овруча і Олевська. Приходьте — ми відкриті до розмови, відповімо на всі ваші запитання.
— За яким принципом ви обирали саме ці міста й села Житомирщини? Ви бачите у цих локаціях «дике поле»?
— Насправді ми відштовхувались не від населених пунктів, а від людей. Точніше — від того, де ми потенційно можемо знайти журналістів, які готові працювати. Бо зараз відшукати кваліфіковану людину — складно. Частина виїхала, частину мобілізували. Навіть у Житомирі непросто набрати людей на ключові позиції. Тому ми вирішили: спершу — люди, потім — локації.
Так, визначили шість громад, куди поїдемо на зустрічі. Але це не означає, що саме там з’являться наші гіперлокальні кореспонденти. Якщо, скажімо, в Бердичеві на зустріч прийде класна людина з Ружина — не проблема. Вона зможе працювати в Ружині, якщо пройде всі етапи відбору. І такі приклади вже є — люди реєструються не тільки з тих місць, куди ми плануємо приїхати.
— Тобто послідовність така: спочатку відгукуються люди, потім вони проходять навчання, а вже після цього вирішується, хто стане частиною команди?
— Так, усе починається з реєстрації. Ми відкрили її 13 травня — і вона триватиме до 22 червня. Усі охочі можуть подати заявку. Після завершення реєстрації ми особисто телефонуємо кожному, хто залишив контакти. Питаємо, чи актуально, чи є бажання рухатися далі. Якщо людина підтверджує готовність — вона отримує доступ до онлайн-курсу.
Цей курс ми створили разом із платформою «Prometheus». Він розрахований на молодих журналістів і на тих, хто хоче спробувати себе в цій професії. У ньому ми пояснюємо основи журналістики, мобільної журналістики, стандарти Суспільного, особливості роботи в локальному контексті. Людина має пройти навчання й скласти фінальне тестування — це обов’язкова умова.
— І далі — відбір, співбесіди?
— Так. Хто успішно пройшов тестування — отримує сертифікат і запрошення на фінальну співбесіду. Її проводитиме наша редакційна команда. Ми хочемо особисто поспілкуватися, побачити мотивацію, оцінити потенціал. І вже в серпні ми візьмемо трьох людей на роботу. Підпишемо з ними контракти, і вони почнуть працювати — не переїжджаючи, а залишаючись у своїх громадах.
— А чи розглядаєте ви такий варіант, що, наприклад, один з кандидатів житиме в Коростені, але зможе покривати запити й сусідніх громад, наприклад, й Малина? Тобто виїжджати в межах доступності?
— Так, абсолютно. Але головне в цій моделі — не покриття «територій», а присутність на місці. Гіперлокальний кореспондент — це не просто журналіст, який фізично ближче. Це людина, яка знає контекст своєї громади, розуміє, що в ній відбувається, і може реагувати оперативно.
Приклад: у Коростені живе наш кореспондент. Щось сталося в Ушомирі. Якщо їхати з Житомира — це година-півтори. З Коростеня — двадцять хвилин. Людина сідає в машину, приїжджає на місце, знімає, спілкується, передає інформацію в редакцію. Ми публікуємо це в новинах, і вже згодом кореспондент готує глибший репортаж. Це швидко, адекватно до ситуації і з розумінням місцевого контексту.
КОГО ШУКАЄ СУСПІЛЬНЕ І ЩО ПРОПОНУЄ ВЗАМІН
— Думаю, багатьох цікавить: якою буде модель оплати для таких журналістів? Не прошу називати конкретні суми, але хоча б окресліть.
— Скажу одразу: це офіційне працевлаштування. Людина працює в команді Суспільне Житомир на повноцінній основі, отримує зарплату і весь соціальний пакет. Крім того, ми забезпечуємо всю необхідну техніку для мобільної журналістики.
Це й телефон — iPhone, і набір для зйомок: рамки, штативи, світло, мікрофони, зарядні пристрої. Також ноутбук для монтажу. Логіка така: журналіст виїжджає на зйомку, знімає все на місці, монтує прямо в авто або, скажімо, у кав’ярні, і одразу надсилає матеріал у редакцію. Швидко й автономно.
Щодо зарплати — не хочу називати точну суму, але вона точно буде конкурентною для умов громади. Вона не відрізнятиметься від тієї, яку отримують журналісти в редакції Суспільного в Житомирі. Тобто ми забезпечуємо гідну оплату, техніку і підтримку — а людина, своєю чергою, стає нашим голосом на місцях. Думаю, це цілком достойна співпраця.
— Тобто ви шукаєте журналіста, який однаково добре справлятиметься і з текстом, і з відео? Умовно кажучи, людину, яка після навчання зможе самостійно робити повноцінний репортаж?
— Саме так. Ми хочемо бачити людину, яка створює пакет матеріалів. Колись було простіше: хтось працює в газеті — пише текст, хтось на телебаченні — знімає сюжет. Зараз журналіст, який виїжджає на подію, має вміти зібрати повний комплект: фото, відео, аудіо, коментарі, короткий допис для соцмереж, чорнові матеріали для сайту.
Ми не очікуємо, що все це людина робитиме одночасно — є команда, яка підстрахує, підкаже, змонтує. Але ми орієнтуємось на універсальність. Бо сучасна журналістика — це мобільність і самостійність.
— Готуючись до розмови, читала умови анкети. Виглядають доволі невибагливими. Журналістської освіти не вимагаєте, віковий поріг — лише 18. Розкажіть детальніше про це?
— Так. Ми спеціально не ставили жорстких вимог. Щоб оформити людину на роботу, вона має бути повнолітньою — бо треба підписати угоду, писати запити тощо. А що до освіти — це зовсім не обов’язково.
Звісно, журналістський диплом або досвід — це плюс. Але практика показала: іноді найкращими стають ті, хто ніколи не мав стосунку до журналістики. У Чернігові, наприклад, наша кореспондентка Надія Мартишко — за фахом зовсім не журналістка. Але вона чудово впоралася, працювала в Прилуках під час окупації навесні 2022-го. Зняла на телефон стільки унікального матеріалу, що згодом зробила з нього документальний проєкт «#Лютий #Опір #Прилуки».
У Сумах — подібна історія. Один із кореспондентів до того працював рятувальником. Вийшов на пенсію — і подався на наш відбір. В Одесі, в Полтаві, в Рівному — маємо багато прикладів, коли в професію прийшли люди з інших сфер: бібліотекарі, лікарі, працівники культури.
Сьогодні не обов’язково мати телевізійну камеру, щоб зняти новину. Якщо ти розумієш, як працює техніка, і маєш трохи завзятості — можеш робити якісну журналістику, зокрема, й локальну. Ми саме таких людей і шукаємо в громадах Житомирщини — тих, хто готовий вчитись, пробувати, включатися. А ми зі свого боку — забезпечимо навчання, підтримку і техніку.
ПРО РИЗИКИ, КОНФЛІКТ ІНТЕРЕСІВ І ТИСК
— Робота в невеликій громаді — це завжди виклик. Бо близькість — це не лише про довіру, а й про ризики. Потенційно може трапитися, що автор уникатиме тем, бо «там кум голови» або «мама працює в тій школі, про яку йдеться» тощо. Що будете з цим робити?
— Дуже влучне питання. Ми з самого початку розуміли, що в цьому проєкті буде багато таких викликів. І готуючись до його реалізації, ми, разом із колегами з регіональних філій Суспільного, їздили до Швеції.
У Швеції про це говорять дуже відкрито. Вони одразу попередили: «Журналіст, який живе в громаді, завжди має зв’язки. І завжди виникають ситуації, де ці зв’язки заважають залишатися неупередженим».
Ми багато це обговорювали і виробили принцип: якщо тема викликає в журналіста внутрішній конфлікт — він просто не працює над цим матеріалом. Наприклад, якщо в сюжеті фігурує хтось із родини, знайомі, чи є очевидна залежність або ризик, що інформація буде сприйнята як особиста позиція — кореспондент говорить про це редактору. Щиро, без зайвих прикрас. І тоді цією темою займатиметься інша людина. Ключове тут: ми не пропускатимемо теми, а передаватимемо її в руки іншого автора.
Але водночас ми шукаємо саме таких людей, які усвідомлено обрали журналістику — не як «підробіток біля хати», а як позицію. Бо журналіст — це той, хто говорить, навіть коли незручно. Є порушення закону — ми маємо про це розповісти. Є несправедливість — її треба показати, незалежно від того, хто причетний. Є якісь помилки в роботі влади — ми не будемо тими, хто зручно мовчить.
Суспільне працює за стандартами. Є журналістська етика, є закон. І ми будемо підтримувати наших гіперлокальних кореспондентів, допомагати їм ухвалювати складні рішення, але не дозволимо зливати теми чи прикривати когось «по знайомству».
— У багатьох громадах є конфлікти, які тягнуться роками. Наприклад, у нас — це історія з «Калюжею», на місці якої планують видобувати граніт. Останнім часом активісти чи навіть автори постів у соцмережах заявляли про відвертий тиск. Якщо щось подібне трапиться з вашим автором, чи може він розраховувати на захист? Маю на увазі юридичний, інформаційний?
— Не просто може. Має розраховувати. Бо ця людина — частина нашої команди. Тут не стоїть питання «чи допоможемо». Це наша відповідальність. Якщо на нашого журналіста чинять тиск — про це дізнаються всі. І ми ніколи не залишаємо своїх у таких ситуаціях.
У Суспільному Житомир вже були випадки, коли нам погрожували, коли нас не пускали в зал судових засідань, коли родичі підсудних намагались обмежити доступ до інформації. Ми звернулись до правоохоронців — зараз триває кримінальне провадження. Регулярно відвідуємо ці засідання, і тепер уже ніхто не пробує заборонити вхід. Бо розуміють: Суспільне — не те медіа, з ким можна зневажливо поводитися.
Більше того — зараз ми готуємо ще один позов, бо нам знову обмежили доступ до публічної інформації. Але кожна така історія тільки зміцнює нашу позицію: якщо тиснуть на одного журналіста — тиснуть на все Суспільне.
Те саме стосується гіперлокальної мережі. Якщо комусь із наших кореспондентів у громаді скажуть: «Ми з тобою не будемо говорити», — значить, не будуть говорити з усім Суспільним. І тоді приїде головний редактор, приїде знімальна група, будуть поставлені питання напряму: «Чому ви не даєте коментарі? Що ви приховуєте?»
Ми чітко усвідомлюємо: в малих громадах ризики — реальні. Тому з першого дня гіперлокальний журналіст має знати, що не сам. За ним — редакція, правовий відділ, репутація Суспільного і підтримка колег з усієї країни.
ПРО КОМПЛІМЕНТАРНІСТЬ І ТЕ, ЯК ЇЇ УНИКНУТИ
— Пане Дмитре, пригадалась одна ситуація. Років два тому в Малині призначили нового керівника місцевої лікарні. І тоді саме Суспільне першим повідомило про це — зазначили, що «про це з Малина повідомляють кореспонденти Суспільного». Ви навіть випередили місцеву владу.
— Якщо мені не зраджує пам’ять, то тоді наші журналісти приїжджали в лікарню знімати якийсь сюжет і власне в цей момент стало відомо про призначення цього нового керівника. Він ще був з Києва ніби. Ми написали про це новину і все. Цей директор вже наче не працює у Малині
— Він пішов з лікарні після завершення річного контракту… До речі, якщо дивитись ширше, чи можна сказати, що один із мотивів створення мережі гіперлокальних журналістів — це ще й бажання зменшити обережність або надмірну компліментарність у матеріалах про місцеву владу? Бо іноді такі речі трапляються — не кажу, що конкретно у вас, але загалом на Суспільному — не вважаєте так?
— Тут важливо не узагальнювати. Бо узагальнення — це завжди трохи зло. Воно кидає тінь на всю систему, а деталі лишаються поза увагою. Якщо є конкретні приклади — їх треба називати й обговорювати.
Але загалом — так, Суспільне не допускає компліментарності. Ми не робимо
«джинси», не публікуємо прихованої реклами — це чітка позиція, і вона прописана в наших стандартах. Ми намагаємось бути об’єктивними, працювати чесно й прозоро.
Але є ще один момент — іноді складно глибоко розібратися в темі, коли ти фізично не на місці. Коли з Житомира треба описати ситуацію в Малині, а ти не можеш туди швидко приїхати, бо немає людини на місці. Саме тому ми й створюємо мережу гіперлокальних журналістів. Бо коли в громаді працює свій кореспондент — він знає контекст, бачить людей, може вийти на різні джерела. І тоді матеріал — інший. Глибший, точніший.
— Як вважаєте, що потрібно для того, щоб репортажі гіперлокального журналіста не перетворювались на «вітрину», а ставали справжнім дзеркалом реальності?
— Ми взагалі не зацікавлені у «вітрині». Суспільне — це не про «все добре» і «всім дякуємо». Ми не зручна інституція — і не повинні нею бути. Є багато тем, які неприємні, незручні, конфліктні. Але ми про них говоримо. Не тому, що хочемо когось вколоти, а тому що це — наша робота.
Ми не шукаємо людей, які робитимуть «гарні» сюжети. Ми шукаємо тих, хто не боїться називати речі своїми іменами. Якщо в громаді щось працює добре — чудово, покажемо. Якщо є проблема — тим більше. Потрібно її озвучити.
І Суспільне Житомир уже має репутацію редакції, яку важко запідозрити в компліментарності. У нас немає завдання когось хвалити або топити. Наше завдання — формувати інформаційне поле, яке максимально відповідає реальності. Не вигладжувати, не прикрашати, а показувати так, як є.
— І останнє. Що б ви хотіли почути від кандидата на посаду гіперлокального журналіста, щоб подумати: «Так, ця людина — наша»?
— Незручні запитання. До мене. Якщо людина вже на старті готова їх ставити — значить, вона вже мислить як журналіст. І тоді з нею точно можна працювати. Принаймні, пробувати.
Розмовляла Олена ПЕТРЕНКО
