Наше місто стало шостою точкою на карті, де встигла пожити Оксана Малахова, але жінка каже, що знайшла тут важливе
Ми часто розповідаємо про мешканців Малина чи Малинщини, які тут народилися і виросли, успішно займаються власною справою або відзначилися у своєму захопленні. Ця історія – кардинально інша. Вона про жінку, для якої наш Малин став домом лише кілька років тому. І хоч вона переїхала сюди не зовсім з власної волі, але, здається, саме тут знайшла те, що шукала.
Оксані Малаховій – 37. Вона родом з Дебальцевого Донецької області. І належить до так званої першої хвилі переселенців. Спочатку у Малин після страшної трагедії переїхала її мама, а два останні роки тут живе й сама Оксана.
У її соцмережах стільки атмосферних фото міста, що, здається, ніби вона знає про ці вулиці більше, ніж дехто з місцевих.
Про невипадкові точки на карті, переїзд, враження від Малина і малинців, а також про «нову війну» очима переселенки – в інтерв’ю MALYN.MEDIA з Оксаною Малаховою.
ПРО ТЕ, ЯК ЗНАЙШЛА МАЛИН У ВІКІПЕДІЇ
– Оксано, скажіть, будь ласка, як ви опинилися у Малині?
– Це був початок 2015-го, коли в Дебальцевому якраз вже тривали активні бої за місто. Батьківський дім, в якому ми з сестрою виросли, був зруйнований снарядом… Батько був поранений, не вижив – помер у лікарні.
Моя мама більше не могла залишатися у місті, тому переїхала спочатку до молодшої сестри у Київ, а пізніше почала шукати містечко, у двох годинах їзди від столиці, в якому можна було б зустріти старість. Так вона натрапила на Малин.
– Чому саме Малин?
– Мама шукала доволі просто: відкривала Вікіпедію, вивчала міста у межах 100 км від Києва, дивилася на Чернігівську, Київську області, врешті Житомирську. Так і зупинилися на Малині. Їй сподобалася історія міста, природа.
– До цього вона ніколи тут не була?
– Ніколи! Уявляєте, як життя складається?!
– З боку виглядає, як сюжет з книги…
– Так. Ми також про це думали. Врешті мама приїхала сюди й тут і залишилася. Їй на той час було 54 роки. Все життя працювала вихователькою у дитячому садочку, зараз вона на пенсії.
Спочатку я до неї приїздила в гості з Києва. А у 2020-ому, коли почався карантин, приїхала перебути пандемію, а потім непомітно й залишилася. Робота у мене дистанційна, працюю з текстами, тому до локації не прив’язана.
– Ви орендуєте житло?
– Так. Зараз ми з мамою живемо в окремих орендованих квартирах.
– Яким вам запам’ятався Малин, коли ви вперше його побачили?
– Це була зима, здається. І перше місце, куди мене мама повела, – був ваш міський парк. Там, де я виросла, таких локацій не було, у нас більше степи. А тут такий багатий парк, ніби куточок лісу посеред міста.
Мама навіть розповідала, що після переїзду часто туди приходила і знаходила там якийсь спокій. Вже пізніше я побачила ваше «Малинське море». І була просто вражена: там дуже особлива енергетика, сила – інколи аж дух перехоплює.
ПРО МАЛИНЦІВ І УЛЮБЛЕНІ МІСЦЯ
– А люди місцеві вам сподобалися? Змогли відчути себе вдома?
– Я завжди говорила, що мені в Малині дуже затишно, і люди тут відіграють далеко не останню роль. А, може, – й основну. Вони відрізняються від тих, яких я зустрічала, до прикладу, у Києві чи в інших містах.
Мені колись одна знайома з Малина сказала, що місцеві – «не дуже». Я ще, пригадую, так задумалася: чому таких не зустрічаю…
Малин – дуже безпечне місто. Якось забула картку у банкоматі. Повернулася, а вона лежить там поруч. Хтось наступний, хто знімав гроші після мене, – просто її залишив. Цікаво, що ця карта була з чіпом. Тобто, нею можна було запросто розрахуватися на касі магазину чи ще десь.
Я тоді на таксі їхала, то водій мені розповів, що не раз ставав свідком аналогічних ситуацій. Для мене це було здивуванням.
– Може, це особливості маленького міста: всі один одного знають…
– Можливо. Або ось, мама теж розповідала…Коли вона ще на початках переїжджала з одного місця на інше – вже тут у Малині – то таксист, який її підвозив, навідріз відмовився брати гроші. І лише тому, що вона переселенка.
Ще один гарний випадок згадала. Коли я ще жила в Києва, приїхала до мами в гості і помітила у неї нову постільну білизну. Кажу: «О, мам, ти купила нову постільну білизну?» А вона каже, що ні, це мені подарували. Виявляється до неї приходила за викликом терапевтка, вони познайомилися. Коли лікарка приходила наступного разу, то принесла їй цю постіль.
Навіть ті ж підлітки тут більш виховані. В цілому, люди порядні.
– Місто змінилося за ці роки? Відстежуєте позитивні зміни?
– Так. Після нашого першого знайомства з Малином минуло сім років. Пригадую, колись навіть кави ніде було купити… Зараз такі вуличні ятки ледь не на кожному кроці. В парку нові доріжки облаштували, біля «Малинського моря» раніше теж не було ні лавочок, ні смітників – зараз вже є. Навіть гойдалки причепили. Місто змінюється.
– А де ви найбільше любите проводити час у Малині? У соцмережах ви активно ділитеся фотографіями з місцевих локацій і вони справді зачаровують: вам вдається побачити красу усюди.
– Мені подобається ліс, але не часто можу туди вибратися. Також люблю проводити час біля «Малинського моря». Там захід сонця дуже красивий. Полюбляю взяти з собою каву у термос і посмакувати біля води.
До слова, якось випадково там застала також гарну картину. Сім’я збирала у мішки сміття. Я спочатку подумала, що це якась централізована толока.
Виявляється, вони прийшли туди відсвяткувати 15-річчя сина. Але побачили, що брудно. Вирішили не чекати на комунальників, а самі засукали рукава і взялися прибирати. Підігнали автомобіль, відкрили багажник, все запакували і вивезли. Не часто таке зустрінеш.
ПРО НОВУ ВІЙНУ
– Цього року вас війна вдруге наздогнала. Ви залишалися у Малині чи були в евакуації?
– І я, і мама вирішили залишитися. Для мами їхати кудись було страшніше, ніж залишатися: раптом щось у дорозі станеться, вона вже не у тих роках, щоб бути такою мобільною. Та й звикла тут: у неї подруги, сусіди, свій город. Майже десять років минуло, як вона переїхала. А я, своєю чергою, вирішила так: буду тут, поїду, коли росіяни почнуть заходити у місто.
У мене вже був такий досвід – опинитися у зоні бойових дій. Спочатку думала, що мені буде легше, ніж тим, які ніколи цього не бачили. Але з’ясувалося, що мені ще й гірше, мабуть. Психологічно. Живу біля лікарні недалеко, але вибухи 6 березня запам’яталися дуже добре.
Вже пізніше почула, що російській війська були у межах близько 20 км від Малина. Добре, що почула про це вже після звільнення. Якби дізналася раніше, точно б поїхала. Це ж зовсім поруч…
– Куди поїхали б – не думали?
– Не знаю. Пригадую, коли ми евакуювалися з Донеччини у 2015-ому, то ще розуміли: їдемо у Київ, бо там безпечно. Зараз безпечних міст в Україні нема. Хіба що за кордон, але треба бути свідомим, що це може бути дорога в один кінець. Я на той момент не було до такого готова. Та й зараз не готова.
– Як думаєте, Малин – це вже на все життя?
– Важко сказати. За свої 37 я встигла пожити у Дебальцевому, у Луганську, де навчалася на журналістиці. Пізніше був Донецьк, потім Маріуполь, Київ, і врешті – Малин. Без сумніву, мені тут подобається. Але десь такі схожі емоції я відчувала щоразу, коли змінювала горизонти. Колись здавалося, що мій світ закінчується у Дебальцевому, але почала вчитися у Луганську і виявилося, що ні, там теж гарне життя.
Восени буду здобувати нову професію – вступаю на клінічну психологію у київський виш. Доведеться на вихідних їздити на пари. Не впевнена, що у Малині зможу працювати клінічним психологом. Хоч консультувати зараз можна й дистанційно. Словом, побачу. У будь-якому випадку тут буде жити моя мама. Та й я вже, чесно кажучи, дуже прив’язалася до міста.
– А в Києві часто буваєте?
– Там живе моя молодша сестра, залишилися подруги, ще там якісь справи. До війни часто приїжджала, зараз, звісно, рідше. Тепер ось знову доведеться.
– Ви так багато компліментів зробили місту. А що є такого, що, на ваш погляд, треба змінити?
– Сміття – хотілося б, щоб його було менше. Ретельніше доглядати території, покращувати благоустрій. Стежити за несанкціонованою вирубкою лісу – хоч це вже, мабуть, Малинщини загалом стосується. А решта – мене влаштовує. Я в цьому питанні не дуже об’єктивна: вже надто мені подобається тут.
Якось стояла в центрі міста, біля пожежної частини, і зрозуміла, що звідсіля видно ліс. Тобто природа така щедра, дерев так багато, що навіть з центру міста видніються зелені вершечки – вражає! Подруги якось приїздили, то казали, що мені вже пора писати якісь блоги про маленькі міста.
– До речі, а що читаєте з місцевої «преси»?
– Вас читаю. Вашу групу у фейсбуці.
– Тільки не хваліть нас, бо скажуть, що це прихована реклама…
– Добре, що ви мене вчасно зупинили (сміється, – ред.)
ПРО ПЕРЕВАГИ МАЛИХ МІСТ
– А на околицях буваєте, у селах?
– Була у кількох. Сподобалося. Колоритно. У мене була знайома пара, яка приїхала з Маріуполя і розвивала сільський зелений туризм тут, неподалік. Звели атмосферні будиночки, до них ще багато іноземців приїжджали. Для них це екзотика. Не знаю, правда, як зараз, в час війни. Але я б туди ще раз залюбки поїхала.
– Якби вам довелося ще раз обирати місто, – зупинилися б на Малині?
– Так! Я взагалі завдяки Малину переглянула своє ставлення до малих міст. До прикладу, тут якість послуг навіть краща, ніж в Києві. І так усюди – у перукарні, в ательє, на фітнесі. І при цьому ціна набагато нижча. А ще тут усюди є якась своя атмосфера – можливо, тому, що спеціалісти часто роками працюють на одному місці.
Життя тут більш усталене, ніхто нікуди не поспішає. За ці два роки у Малині зрозуміла, що якість життя тут може бути кращою, але за менші гроші, ніж в Києві. Хоч це, мабуть, як кому.
Радію, що колись мама випадково обрала це місто. Ще десять років тому ані вона, ані я не могли й подумати, що життя закине сюди. Але навіть за таких прикрих обставин – це дуже гарне знайомство. Хто зна – може, й на все життя.
Розмовляла Олена ПЕТРЕНКО
