Поліщук, предки якого «зправйеку» жили на Поліссі, ніколи не скаже «десять», а скаже «десет’»; не «пам’ять», а «памет’»
Напевно кожен з нас помічав, що наша місцева, малинська мова має якісь слова, вирази, які абсолютно чужі для інших регіонів країни. І ні, це зовсім не про суржик, прикладами якого є «тіпа», «кстатє», «вобщє», а про діалекти та говірку.
Плануючи цей матеріал, авторка ставила собі за мету розкрити усім, хто народився на Поліссі, на Малинщині якісь особливості тутешньої говірки і хоча б спробувати зробити так, щоб ми не уникали цих особливостей, а навпаки – влучно використовували, додаючи їх у мову як незамінну приправу до страви.
Про те, як формувалися діалекти Малинщини, який вплив на них мали сусідні мови та історичні події, а також, які слова та вирази є характерними для нашої місцевості, — в інтерв’ю MALYN.MEDIA зі знаним діалектологом та істориком мови професором Віктором Мойсієнком.
«Я професор кафедри української мови Житомирського державного університету, — розповідає під час знайомства Віктор Михайлович. — Але з 24 лютого 2022-го, на жаль, моя викладацька і наукова діяльність призупинилися, приєднався до лав ЗСУ. Нещодавно мене також обрали членом-кореспондентом НАН України. Зараз продовжую служити й з нетерпінням чекаю нашої перемоги та можливості повернутися до своєї улюбленої справи».
До слова, темою докторської дисертації нашого сьогоднішнього співрозмовника є саме «Північне наріччя української мови у XVI—XVII ст. Фонетика», а сам Мойсієнко — фактично наш земляк, з Коростенщини, з села Мелені.
«ДІАЛЕКТИ – ЦЕ БАГАТСТВО, А СУРЖИК – ЦЕ ХВОРОБА»
— Вікторе Михайловичу, насамперед дякуємо вам за те, що погодилися приділити нам час. Розкажіть, будь ласка, для початку, що ж таке простими словами наріччя та діалекти. І чим відрізняються від суржика?
— Діалекти – це багатство кожної мови. Кожен народ десь на якомусь етапі усвідомлює, що він є окремий від інших народів. Цю окремість, це розуміння та усвідомлення передовсім дає мова.
Малочисельний народ, який становить умовно кілька сіл, – а в історії таке зустрічається – може і не мати діалектів. Оскільки діалекти народжуються тоді, коли носії певної мови розходяться по території. Саме в цей момент з’являються якісь мовні утворення, мовні форми, які для інших носіїв цієї ж мови можуть бути навіть незрозумілими.
Тому діалект, тобто територіальне розгалуження, розшарування якоїсь мови — це є нормальний закономірний процес. І нації, держави, які бачать своє майбутнє десь у перспективі, хочуть зберегти свою якусь неповторність, мають без сумніву шанобливе ставлення до діалектів.
А от суржик на противагу — це хвороба мови і явище, від якого треба позбавлятися. У нас, звісно, суржик асоціюється із вкрапленнями російської мови.
— Якщо заглянути у Вікіпедію, відкривається карта, на якій зображені наріччя України. Так, у бік Білорусі над Малинщиною переважає середньополіський діалект. У бік на південь від Києва – сусідимо із наддніпрянським. А якщо дивитися в сторону Звягеля – то там начебто маємо ознаки волинського. Що ви на це скажете науковим поглядом?
— Дивіться, карта говорів української мови формувалася дуже тривалий час, але чинна мапа є зрізом десь приблизно післявоєнного періоду. І фіксує той стан поширеності українських наріч, говіркових груп, говорів, які побутували у другій половину XX століття.
У наш час гіперпоінформованості, гіперурбанізації суспільства — ці межі без сумніву починають стиратися і йде закономірний процес впливу літературної мови на діалекти й говірки. Тому ота межа, яку ви озвучили, «просувається» по карті доверху, тобто на північ.
Так, південна межа поліського наріччя, яка на карті проведена десь вище Житомира і посередині Малинщини, — зараз піднялася вище на північ. І молодше покоління з Коростенщини, Народиччини та Олевщини буде говорити зараз мовою більш наближеною до літературної. Хоча їхні батьки, а тим більше бабусі, дідусі так і близько не спілкувалися. Це вплив інтернету, ЗМІ й так далі. З однієї сторони інформатизація – це велике благо, з іншого, зокрема, в нашому контексті – велике нещастя.
— А Малинщина зараз де на карті цього атласа?
— Десь на межі ще поліського наріччя, краєчком. Можливо, люди старшого покоління ще використовують ці риси. А десь туди вже південніше, до Радомишля й Коростишева – все менше й менше. Натомість там все більше і більше відчуватиметься вплив південних говірок.
Припускаю, що зовсім скоро фонетичні риси північного наріччя для Малинщини будуть усе менш характерні. Наприклад, закриті «о» та «е», вимови на кшталт «дєд», «єст», «вол» — відсуватимуться далі, більше на північ.
Це той таки процес, як от літературна українська зараз, яка, як ви знаєте, починає відступати перед англійською. Світлої пам’яті Ірина Фаріон, яка наголошувала, що після росіянізації, яку ми всі пережили в ХІХ – XX століттях, зараз настає нова біда. Ми ще не утвердилися в українській мові, однозначно, неповторно і незворотно – маю на увазі щодо її використання в повсякденні – як з усіх усюд їй на п’яти наступає англійська.
І біда в тім, що сьогодні в Україні суржик починає йти не на межі українсько-російських контактів, а на межі — вже українсько-англійських контактів. Уявіть собі.
— Чи можливо, на ваш погляд, цьому якось зарадити? Зокрема, цікавить, чи можливо зберегти малинські говірки.
— На жаль, як би ми не любили своє Полісся, але навряд чи є якісь дієві способи протидіяти чинному колобігу історії. Для того, щоб зберегти, наприклад, поліський діалект, потрібно огородити частоколом умовно якусь Малинщину, щоб туди ніхто не приїжджав чужий і щоб місцеві ніде не виїжджали. Але ж зрозуміло, що це нереально, чи не так?!
До речі, не можемо говорити про поліські діалекти без згадки про мого вчителя, нашого земляка, відомого професора з Овруччини — Миколу Васильовича Никончука. Ще в часи наукових експедицій по Поліссю, зокрема, й різних селах Малинщини, він радив шукати носіїв місцевої говірки, які були, власне, неписьменні. Бо люди, які не знали грамоти, — були ідеальними інформаторами, не «зіпсованими» читанням. І могли дати найповнішу й найоб’єктивнішу картину про те, як говорять люди з цієї місцевості.
Зараз, звісно, неписьменних людей вже, мабуть, і з лупою не знайдеш. Сучасні старожили вже, принаймні багато хто, можуть користуватися смартфонами та потрапляти під вплив сучасних ЗМІ.
Тому, якщо підсумувати, — зберегти незайманість діалекту дуже складно, а то й – узагалі неможливо.
«КОЛИ Я НАВЧАВСЯ, СЛОВО «ОГІРКИ» В СЕЛІ НІХТО НЕ ГОВОРИВ, А СТАРШІ ЛЮДИ, МАБУТЬ, І НЕ ЗМОГЛИ Б ВИМОВИТИ»
— Маємо нині моду на «чисту» літературну українську. Зізнаюся, що навіть сама колись, через незнання, могла робити зауваження старшим, що хтось там «неправильно» говорить.
— Так… Який «конь», який «вон», правда ж?! У школі в мене викладали приїжджі вчительки української мови. Одна з них була носієм полтавського діалекту, то ми поряд з нею вважали себе повними неуками та думали: нам ніколи так не говорити. Вчителька мала прекрасну літературну. Тут їй, правда, пощастило трохи, бо її рідна говірка з Полтавщини стала нормою, «золотоколосою пшеничкою», а наша, поліська – залишилася «куколем», бур’яном на ниві. І вона при першій нагоді нас за це бештала.
У 70-х роках, коли я навчався, слово «огірки» ніхто з нас не міг вимовити. Ну не міг і все! А чому – та, тому що артикуляційний апарат справжнього поліщука не був до цього пристосований. Навколо я чув тільки «вОл», «мОй кОнь пасецца». А від нас вимагали якийсь «огірок», коли всі односельчани «зроду-вйеку» казали «гурок».
Взагалі у ті часи, у 70-80 рр. минулого століття – коли інші країни вже усвідомили цінність діалектів, у нас це було десь на задвірках науки. І тут знову мушу згадати про професора Миколу Васильовича Никончука, який багатьом, зокрема, й мені, прищепив оцю любов до діалектів і розуміння їхньої цінності. Хоча все одно, на жаль, дуже багато втрачено за ці роки.
— Вікторе Михайловичу, а який найбільший вплив на малинські наріччя мали сусідні діалекти, а також інші мови, як от німецька, польська, російська?
— Малинщина в цьому сенсі, як і моя рідна коростенська говірка, — не є якоюсь винятковою. Зрештою, як і Овруччина, Радомишльщина, Брусилівщина.
Все просто. Чим далі населений пункт від цивілізації, добрих доріг, як от «Варшавка» — тим меншого впливу зазнавала місцева говірка. І відповідно — тим менше зазнавала впливу інших говірок і мов. А вже чим ближче до цивілізації, до базару у Коростені чи Києві, і чим далі від болота й лісу – тим більш помітний цей вплив.
Так само Малинщина потрапила у свій час під русифікацію. Або ж коли Україна входила до складу Речі Посполитої, то ми, звісно, відчували вплив польської мови. Знаємо, що на Житомирщині був окремий національний район – Мархлевський. І поляки, які там компактно проживали, очевидно контактували з місцевими селами.
Тому малинці разом з усією Україною вживають слово «моцно», не підозрюючи, що це чистої води полонізм. Якби цього контакту не було, то наше літературне «міцно» звучало б зараз як «міЧно» — так як «ніч». Але до нас причепилося це польське явище «цекання» саме в цьому слові. Якось я на Звягельщині записав «цонглє больни», що означає «дуже хворий». Це ж теж абсолютно не наше, очевидне запозичення, причому давнє, бо мій інформант – старенький дідусь.
Я сам — поліщук і дуже з того тішуся. Зі своїм татом, якому, дякувати Богу, 83-й годочок, спілкуюся тільки по-своєму, по-поліському. Взагалі літнього віку поліщуки, як і мій батько, в літературній українській не дуже вправні і мені навіть приємно підтримати з ним таку нашу розмову місцевою говіркою.
«ВІЗИТІВКОЮ ПОЛІЩУКА БУДЕ «СІЄНО»
— По яких особливостях можна впізнати поліщука?
— Ну якщо візитівкою гуцула буде не «кінь», а «кюнь», то так само візитівкою поліщука буде «конь». А от жителі Олевщини чи Овруччини, які ближче до кордону з Білоруссю, вимовлятимуть м’які приголосні перед е та и: «нє трєба», «колісь».
До речі, Микола Никончук окремо малинських говірок не виділяв, окреслюючи окремим пасмом говірки іршанські, нижньотетерівські.
— Вікторе Михайловичу, а от «говорить», «казать», «читать» – це теж притаманне саме поліському наріччю?
— Так, це одна з характерних особливостей — науковою мовою редуковане, або «обрізане» закінчення в інфінітивних формах дієслів. Це така характерна особливість для Полісся, хоча зустрічається вона не тільки на Поліссі, а й також у говірках інших українських діалектів.
Втім саме на Поліссі — це, якщо казати по-нашому, «сплош і радом». Вимова «піт» (тобто пити), «читат», «казат», де кінцевий «твердий», або м’який, як от «міть» (тобто мити), «косить», «біть» і так далі – притаманна для нашої місцевості.
Так само зустрічається обрізане закінчення прикметникових форм. Поліщук не скаже «зелений», а вимовить «зеленИ», «дом каменнИ», а не «кам’яний». І є ще одна надвиразна особливість поліського наріччя. Поліщук «од роду» ніколи не скаже «десять», а скаже «десет’/десет»; не «пам’ять», а «памет’/паметь».
— До речі, ви згадували, що лише з батьком розмовляєте рідною говіркою. Лише з батьком? Чи буває, що студенти просять щось сказати по-своєму, по-коростенському?
— У нас на кафедрі більшість викладачів з Полісся, тому ми з приємністю говоримо один з одним нашими говірками. Також, коли студентам наводжу якісь приклади, то не обходиться без моєї говірки. Бо це найкраще демонструє якісь особливості нашого краю.
Ще до того, як пішов на війну, під час своїх лекцій практикував таке, що просив студентів-вихідців з північних сіл Житомирщини озвучили «як баба каже». Але їм було не так вже й просто перейти на рідну говірку, бо вже потрапили під вплив іншого середовища. Тому ще раз кажу — дуже важко залишати говірку незайманою. Завжди буде відбуватися ось ця дифузія, і це природно.
— Цікаво, а чи можна виділити якісь тематичні групи слів, які найбільш характерні для наших місцевих говірок? Наприклад, пов’язані з побутом, природою чи професіями?
— Передовсім, для Полісся характерна група говірок, пов’язана з бджільництвом, бортництвом. У Миколи Васильовича Никончука — це окремо виділено, бо цей промисел давав колись і прибуток. І в актових книгах 16-17 ст., які збереглися з повітових містечок нашого краю – Овруча, Житомира, крадіжка меду навіть каралася на горло – це був один з найбільших злочинів. Оскільки поліщуки були активними бджолярами, то збереглося чимало слів, пов’язаних з бортництвом.
Слово «вулик» характерне для всієї України. Якщо розібрати, то там суфікс «ик», а коріть тоді наче «вул». Микола Васильович фіксував, що там корінь насправді не «вул», а «уль» — саме таке слово зустрічалося у діалектах поліщуків. Звідки й бачимо давній корінь ул– і приставний в-, і суфікс –ик.
— Вікторе Михайловичу, на вашу думку, як можна зараз повернути моду на діалекти? Хоча в нас час люди вже починають більше смакувати слова, є цілі тематичні спільноти, фейсбук-групи…
— Так, справді. Зараз люди об’єднуються у спільноти, самоорганізовуються, зокрема, щоб протидіяти англізації мови. Є такий сайт – Словотвір – це не ініціатива якоїсь кафедри чи академічної установи, ні. Це ініціатива українців, яким дорога їхня мова, які бачать в ній цінність. Вони пропонують альтернативи «лайкам», «постам» «дилерам», «кілерам» і таке інше.
Так само організовуються вихідці з якихось сіл чи навіть одного села, діляться тим, як «говорила баба», які звичаї були на весіллі, похоронах. Часто навіть до мене звертаються, просять розсудити їх, чи щось там прокоментувати. Я таким захоплююся! Це справді дуже цінно.
— Поряд з цим в Україні досі тривають дискусії про російську…
— Ми зараз переживаємо етап, коли ще не всі, я так це називаю, перехворіли українською. Всі зараз сущі українці, весь народ України мають обов’язково пройти цей шлях українізації, свідомого вибору на користь не англійської, не польської, не російської, а саме – української. Щоб прийшло розуміння, що українська на цей час, на цей момент — є найбільшою, найголовнішою зброєю і найголовнішим оберегом. Якщо ми зараз це не вловимо і десь «впадемо» в супер тепер модну англійську, то багато втратимо.
Що стосується російської, то з нею вже таких проблем як раніше точно не буде. Через ситуацію в країні, вона вже відсунулася на маргінес і, переконаний, буде далі відсуватися. Але тут важливо не допустити, щоб її замінила англійська і щоб ми не проміняли, як кажуть, шило на мило.
— На завершення — яку пораду ви б дали молодим дослідникам, які будуть досліджувати ці ж діалектизми? Чи навіть не дослідникам, а якимось, скажімо так, любителям, які на своєму рівні цікавляться діалектами?
— Це треба починати зі школи. В жодному випадку не докоряти дітям, які використовують діалекти, а навпаки – хвалити за це. Он, мовляв, як гарно Маруся сказала: «у лєсі стрела єжучка». Літературно це звучить так, але маємо таку місцеву альтернативу, такий скарб. Це спонукатиме дитину не уникати цих слів і продовжувати життя діалектам.
Що ж стосується молодих дослідників, то їм записати якісь давні діалектні риси стає все важче. Старовина просто вимирає під впливом інформаційного простору. Натомість з’являються покручі, які, звичайно, також можна аналізувати, досліджувати, та це вже не те.
Але передовсім я б радив педагогам плекати рідні говірки, помічати їх і популяризувати. У ваших, дорогі вчителі, вихователі, руках, правильніше – устах, без перебільшення, майбутнє діалектизмів.
Розмовляла Олена ПЕТРЕНКО
