З публікації в журналі «Пожарноє дєло» за 1910 рік
Нещодавно, проходячи повз пожежну частину, запитав у знайомих, чи є щось з історії будівництва депо. Мене, власне, більше цікавила будівля сучасної пожежної частини, адже переконаний, що спершу вона будувалася як школа для глухонімих.
У ході розмови з’ясувалося, що існує стаття з дореволюційного журналу, де є згадки на цю тему, і мені пообіцяли її надати.
Тепер маю на руках дві публікації: одну з журналу «Пожарноє дєло» за 1910 рік, а іншу — коротку довідку з «Пожарного калєндаря» за 1914 рік.
Пропоную вашій увазі тексти з цих джерел. Мої зусилля полягали лише в тому, щоб ці публікації прочитати, записати та перекласти українською мовою.
Стаття в журналі «Пожарноє дєло» є доволі детальною та дозволяє скласти уявлення про ситуацію того часу. Далі оригінальний текст в перекладі.
Малинська пожежна дружина Київської губернії
Ідея захисту містечка Малин від пожеж виникла на початку серед єврейської громади, яка й придбала 2 пожежні труби та 8 однокінних бочок. Однак через повну відсутність води, ці заходи не дали позитивних результатів. Згодом єврейська громада знайшла кошти для облаштування артезіанської криниці, але з незалежних від громади причин криниця так і не була зроблена. Ця невдача охолодила інтерес до боротьби з вогнем.
Пожежі 1895 року, що знищили майже все містечко й частину селянських господарств, змусили мешканців прокинутися від сплячки й зрозуміти, що без правильної організації боротьби з вогнем вони безсилі та приречені на жертву вогню-переможцю. 13 червня 1907 року було затверджено статут дружини, і розпочалася робота з її організації, але, на жаль, через відсутність коштів дружина не змогла зміцнитися та стати на твердий ґрунт.
Крім того, з 1908 року знову почали виникати пожежі, причини яких породили жахливі легенди. Спочатку на це не звертали великої уваги, але коли в 1909 році пожежі набули епідемічного характеру, байдужість мешканців і пожежників тимчасово зникла. Але знову ненадовго, поки не був забутий останній вогонь. У 1910 році інтерес місцевого населення до пожежної дружини зовсім зник.
9 січня 1910 року було обрано новий склад правління, яке прийняло дружину в такому стані: дерев’яний пожежний сарай, розділений на дві частини. В одній знаходилися камери для арештованих, в іншій – дві пожежні труби та вісім порожніх бочок, кілька багрів, драбин і відер. Одна труба була повністю непридатною до використання, без поршнів, у другій – у наливному ящику було гніздо на сітці з трьома знесеними яйцями. Вхід до сараю був заблокований сміттям, і в разі тривоги потрібно було б щонайменше пів години, щоб проникнути всередину.
Завдяки зусиллям і енергії правління вдалося пробудити інтерес мешканців. За короткий час було придбано четверо коней, відремонтовано обладнання та найнято кучерів. Правління поставило собі за мету побудувати теплий кам’яний сарай, що відповідає всім вимогам пожежної служби. Проте наявність у касі лише 800 рублів змушувала побоюватися, що будівництво не буде завершене.
На жаль, сподівання не справдилися повною мірою. Найхолодніше та найбайдужіше ставлення правління відчувало з боку страхових товариств, із яких лише три надали допомогу. Страхове товариство «Саламандра» пожертвувало 75 рублів, Північне страхове товариство – 25 рублів, і Перше російське товариство – 25 рублів. Інші навіть не відповіли, очевидно, вирішивши, що нема потреби порушувати усталений порядок, за яким село має горіти доти, доки не вигорить повністю.
Попри брак коштів, 8 серпня було урочисто відкрито кам’яну теплу будівлю під черепицею розміром 35 на 17 аршинів, у якій розміщено 4 коней, 2 парні трубно-бочкові ходи, готові до виїзду через 2 хвилини після тривоги.
Нехай правління не засмучується, що справа поки без каланчі. Початок був складним, і те, що зробило правління за такий короткий час, є яскравим прикладом, як можна в Росії розворушити громаду.
Підсумки роботи дружини
Засідань правління було 10, загальні збори – одні. Особовий склад: один почесний довічний член, один почесний піклувальник, 246 жертводавців, 50 охочих членів, розподілених на трубників, підтрубників, сокирників, і двоє кучерів. Виїздів на пожежі – 4. Відвідали їх 84 дружинники, у середньому по 21 людині на пожежу.
Дії команди під керівництвом енергійного начальника А.Л. Христианов і його помічника О.М. Фастовського бездоганні.
Фінансові надходження:
- Членські внески – 372 рублі
- Пожертви від громадянина Трахтенберга – 325 рублів
- Від члена правління – 217 рублів
- Від громадянина В.А. Броницького – 100 рублів
- Різні пожертви – 1300 рублів 25 копійок
- Від робітників Малинської фабрики – 25 рублів
- Збір за чищення коминів – 50 рублів
- Пожертвування матеріалами – 800 рублів 20 копійок
- Допомога від губернського земства – 800 рублів
- Коробковий збір – 150 рублів
Завершення звітного року: рік закінчено з боргом у 1315 рублів 7 копійок.
Отже, новозбудований «камєнний сарай» мав розміри 35 х 17 аршинів. В перекладі на звичні нам одиниці будівля мала розмір 24.9 х 12.1 м. Співвідношення схоже до сучасної пожежної частини, але варто переміряти рулеткою.
Пожежна труба — тогочасна назва ручних водяних помп.
Персональний склад правління пожежної дружини у 1914 році був такий (з «Пожарного калєндаря»):
Почесні члени: гр. В. А. Браницький, П. М. Трахтенберг, М. Н. Міклухо, М. Н. Міклухо-Маклай, Б. В. Мороз, Д. М. Мороз (він же «товаріщ прєдсєдатєля»)
Голова правління — інженер-технік М. А. Шендзиковський.
Члени правління: Н. Н. Шестаков, Я. Ш. Фікс, М. Миньковський, М. Вайнман, Я. Рабинович, М. П’ятецький, А. Радомський
Начальник дружини — А. Л. Хрістіансен.
«Празднік 9 мая»
Дякую товариству з малинської пожежної частини за надані джерела.
