Зимові свята в українській традиції були не просто низкою дат, а цілісним обрядовим циклом — із чітким сенсом, символами й очікуванням світла
Різдво, колядки, Маланка, посівання, Водохреще — для наших предків це був не набір окремих свят, а продуманий річний ритуал, у якому кожен день мав своє значення. На Поліссі цей цикл зберігався особливо уважно.
Про те, як українці проживали зимові святки від Різдва і до Водохреща, та чому ці традиції були тісно пов’язані з природою і давніми віруваннями, Суспільному Житомир розповіла поліська етнографиня Валентина Невеська, яка понад 35 років досліджує місцевий фольклор, звичаї й обрядові ритуали.
Різдво — перше і найурочистіше свято
За словами Валентини Невеської, зимові святки традиційно розпочиналися саме з Різдва Христового.
«Цей період року здавна вважався особливим і “перехідним”, коли люди намагалися жити за усталеними звичаями та традиціями, які передавалися з покоління в покоління майже на генетичному рівні. Вважалося, що так можна забезпечити добробут, здоров’я та захист родини на весь рік», — пояснює етнографиня.
До Різдва готувалися заздалегідь. На Святвечір господині готували 12 пісних страв, головною з яких була кутя з цільного зерна. У хаті обов’язково ставили солом’яного дідуха — символ роду, пам’яті про предків і продовження життя.
«Перед вечерею родина збиралася разом, молилася і здійснювала певні ритуали, щоб згадати представників роду, яких уже немає серед нас», — каже Валентина Невеська.
Перший день Різдва
25 грудня, у перший день Різдва, українці присвячували час Богові, молитві та родині. За словами етнографині, цього дня ніколи не влаштовували гучних світських свят — весіль, хрестин чи заручин. Люди ходили в гості, колядували, але зберігали стриманість і повагу до свята.
На різдвяному столі був ще один обов’язковий символ — круглий хліб, або книш. Його форма уособлювала Сонце.
«Круглий хліб, так само як паска чи калач, символізував світло й оновлення. Різдво входило у велике сонячне коло річного календаря», — пояснює дослідниця.
Невід’ємною частиною Різдва завжди залишалося колядування. Гурти колядників ходили від хати до хати, прославляючи народження Христа й бажаючи господарям здоров’я, достатку та врожаю.
«Поліські колядки вирізнялися своєю мелодикою та давніми образами — бджіл, меду, льону, сосни. У них тісно перепліталися християнські й дохристиянські вірування», — розповідає Валентина Невеська.
Маланка і Щедрий вечір
31 грудня припадав Щедрий вечір, або Маланка. За народними уявленнями, Маланка — це образ суперечливий і дволикий.
«Вона могла бути неохайною, робити все навпаки, але її головна місія — веселити людей і знімати напругу», — зазначає етнографиня.
Образ Маланки мав глибоке символічне коріння.
«За біблійною легендою, Маланку змусили веселити людей, щоб відволікати їх від горя під час переслідувань Іродом немовлят. Зовні вона смішила, але всередині співчувала», — пояснює Валентина Невеська.
У цей вечір розпочиналося щедрування — із жартами, перевдяганнями й дозволеними пустощами. Саме тоді виконували обряд «водити козу».
«Коза символізувала витримку й відродження. У дійстві вона “помирала”, а потім оживала — як знак того, що життя перемагає смерть, а світло повертається», — каже дослідниця.
Посівання і завершення святок
Зранку 1 січня, на Василя, в оселі приходили посівальники.
«Посівали зернами пшениці, жита, ячменю. Вважалося важливим, щоб першим у дім зайшов чоловік — від цього залежав увесь рік для родини», — розповідає етнографиня.
Завершували зимові святки Водохрещем. Освячену цього дня воду зберігали протягом року як оберіг — для захисту оселі й здоров’я.
Чому святки тривали 13 днів
Коріння зимових святок сягає дохристиянських часів, коли люди уважно спостерігали за Сонцем.
«25 грудня вважали днем народження Сонця. А через 13 днів було вже добре помітно, що день стає довшим. Це сприймалося як знак: темрява відступає, життя продовжується, весна прийде обов’язково», — пояснює Валентина Невеська.
Саме ці очікування світла й оновлення відображалися у колядках і щедрівках, які українці співали з покоління в покоління.
