«Локальна історія перестає бути “малою”, коли за неї беруться такі, як він», — згадує історикиня Наталія Білоус. До раптової смерті Недашківський роками збирав розпорошені дані про Недашки: в архівах, світлинах, родинних переказах і спогадах односельців
Наш земляк — Іван Недашківський був із тих людей, чия праця рідко буває гучною, але часто виявляється справді важливою. Не історик за фахом, а інженер, військовий, будівельник, він став уважним дослідником села, з яким був пов’язаний глибоко й особисто.
Роками збирав те, що легко губиться з часом: архівні згадки, місцеві історії, пам’ять про жителів, побут і середовище. Так поступово вималювався цілісний образ його Недашок, які він прагнув уберегти від забуття.
У лютому цього року у віці 66 років Іван Недашківський раптово помер, не встигнувши побачити завершеною книжку, над якою працював багато років.
Після його смерті ця праця зазвучала ще сильніше — як свідчення вірності, терпіння і глибокої відповідальності перед місцем, яке було для нього значно більшим, ніж просто біографія. Особливий зв’язок відчувався навіть у співзвуччі його прізвища з назвою Недашок.
Сьогодні згадаємо його з Наталією Білоус — докторкою історичних наук, науковою співробітницею Інституту історії НАН України. Вона довго і плідно працювала з ним над книжкою про Недашки, поділяла зацікавлення локальною історією і добре знала, скільки ця праця для нього важила.
Коротка біографія: Іван Михайлович Недашківський народився 5 травня 1959 року в селі Недашки на Житомирщині. Закінчив Київський автомобільно-дорожній інститут, де здобув фах інженера-будівельника за спеціальністю «мости і тунелі». У 1980-х роках працював і служив за фахом, зокрема на Півночі та Далекому Сході, а після 1991 року долучився до розбудови Національної гвардії України. У 2000 році завершив військову службу й згодом зайнявся проєктно-будівельною справою.
Окремою справою його життя стало дослідження історії рідного села, шляхетних родів Недашок, а ширше — зауської та овруцької околичної шляхти. Він роками збирав архівні документи, метричні книги, старовинні світлини, родовідні матеріали, карти й схеми, відновлював історію хуторів, кутків села, церковного життя та побуту мешканців. Організував дві великі виставки, а зібрані ним матеріали лягли в основу книжки про Недашки та їхніх людей.
Разом із дружиною Тетяною виховав дітей і тішився онуками. У власній автобіографії Іван Недашківський постає не лише як інженер і військовий, а передусім як людина, яка свідомо взяла на себе працю зібрати розпорошену пам’ять про Недашки й передати її далі.
«ДЛЯ СЕЛА З ТАКОЮ ІСТОРІЄЮ БРОШУРИ БУЛО ЗАМАЛО»
Володимир Нечипоренко: Пані Наталю, дякуємо, що погодилися на цю розмову. Про Івана Недашківського я, відверто кажучи, знав небагато. Знав, що він із Недашок, що багато років досліджував історію села. Потім він додався до мене у фейсбуці, ми трохи листувалися, одного разу навіть довго говорили у відеочаті. Але значно більше про нього я дізнався вже від вас. Тож почнімо від початку: як ви познайомилися з Іваном Недашківським?
— Ми познайомилися у 2017 році, на одному зі з’їздів Житомирського земляцтва в Києві. Туди запросили дослідників, які займаються історією шляхти Київщини, Волині, Житомирщини. Я теж виступала, бо вже працювала з цією темою.
Після виступів Іван Михайлович підійшов до мене й розповів про себе. Сказав, що він із Недашок, займається історією свого роду і хоче написати історію села. На той момент він уже багато років працював із джерелами, передусім у Житомирському архіві. Усе, що стосувалося Недашківських і самого села в ХІХ–ХХ століттях, він зібрав дуже ґрунтовно. У читальній залі його добре знали: він зробив силу-силенну копій і накопичив справді великий масив матеріалу.
Я одразу зрозуміла, що можу йому допомогти. Сам він не був ані істориком, ані журналістом, а такий матеріал треба було впорядкувати, звести докупи і перетворити на книжку.
На той час уже існувала невелика брошура з історії Недашок, яку видали в Малині 1997 року. Її написали Тимошенко, Грищенко і Кондратюк. Але коли я її побачила, то відразу подумала: для села з такою великою історією цього замало. Так, власне, і почалася наша співпраця.
В.Н.: Тобто від ідеї історії села ви досить швидко перейшли до ідеї великої книжки?
— Так. Якщо не помиляюся, ми взялися за цю роботу у 2018 році. На той момент Іван Михайлович уже зібрав основний масив матеріалу. До 2021 року ми багато що підготували, але потім почалася велика війна, і все це, звісно, пригальмувалося.
Я весь час його підштовхувала: треба запускати книжку, не можна без кінця щось дописувати і відкладати. А він відповідав: ні, ще допишу, ще доповню. І постійно щось додавав. Найбільше працював над розділами про ХХ століття, бо багато їздив селом, записував спогади людей, збирав живі свідчення.
У підсумку книжка вийшла великою — 13 розділів плюс додатки. Там є не лише хронологічна історія, а й великі блоки про побут, звичаї, ремесла, родинне життя, тобто не тільки подієва історія, а й великий етнографічний блок.
Олена Петренко: А на якому етапі зараз ця праця?
— Ще за життя Івана Михайловича верстальниця змакетувала десять розділів, залишалося ще три. На жаль, завершити цю роботу за його життя ми не встигли. Тепер я доводжу її далі.
Наприкінці ми трохи заплуталися з фотографіями, бо Іван Михайлович сам координував цей процес: пересилав світлини Інні Андрійцевій на реставрацію, далі матеріали йшли верстальнику. Після його смерті цей ланцюг на якийсь час зупинився. Тепер діти розбираються з файлами, архівом, комп’ютером. А фотографій там дуже багато — їх майже всім селом збирали.
В.Н.: Із того, що ви розповідаєте, видно: це не просто книжка про події. Як вона влаштована всередині?
— Вона має хронологічну структуру. Починається з найдавніших часів — ще до литовської доби, далі йдуть Велике князівство Литовське, Річ Посполита, Російська імперія, доба Української революції, міжвоєнний період, Друга світова війна, повоєнні роки, розвиток села в радянський час.
Окремо ми винесли розділи про школу, освіту, культуру, духовне життя. Є великий блок про побут жителів села — родинні обряди, житло, одяг, ремесла. І ще один дуже цікавий розділ — про Недашківських по світу. Цей рід розселився дуже широко. Багато людей опинилися в Росії, зокрема родини репресованих. До повномасштабної війни чимало з них ще підтримували зв’язок із селом. І книжка це теж зберегла.
О.П.: Тобто в цій праці є не лише історія Недашок, а й певною мірою історія самого Івана Недашківського?
— Так, на початку ми даємо його коротку автобіографію. Він сам її написав, а ми вже разом відредагували. Там є цікаві спогади про його життя — зокрема про роки, коли він шість років жив із родиною на Далекому Сході і служив військовим. Пізніше, після повернення, він служив у Національній гвардії, а згодом заснував приватну фірму «Основа», яка займалася проєктною документацією для будівництва.
Тобто це була людина не з академічного середовища, а з зовсім іншого професійного світу. І, мабуть, саме тому ще більше вражає, який обсяг історичної праці він узяв на себе.
В.Н.: Збоку цей задум виглядає дуже амбітно: від давніх часів до сьогодення — в одному томі. Вас це не лякало?
— Ні. Він відразу бачив цю книжку як книжку-альбом, у великому форматі. Там дуже багато ілюстрацій, фотографій, карт. Старі світлини реставрувала Інна Андрійцева, є реконструкції, мапи, зокрема хутора Гойч, де жили його предки. Частина матеріалів іде на розворотах, тому він і хотів саме такий формат.
Думаю, книжка матиме близько 500 сторінок, але для такого видання це не виглядатиме надмірно.
В.Н.: А назва вже вималювалася?
— Остаточної ще немає. Але моя робоча назва звучала так: «Шляхетне село Недашки крізь століття: історія, постаті, традиції». Чи залишиться саме вона — побачимо.
О.П.: До знайомства з Іваном Недашківським у вас уже був якийсь інтерес до Недашок чи до тамтешньої шляхти?
— Безпосередньо до Недашок — ні. Але мене давно цікавила тема зауської шляхти, і на той час я вже написала про неї статтю. Щоправда, для неї бракувало кількох документів із московського архіву. Ще до великої війни зв’язалися з архівом, Іван Михайлович оплатив копії, і завдяки цьому я змогла опублікувати матеріали про підтвердження прав і привілеїв зауської шляхти 1570 року. Згодом ця моя праця теж увійшла до книжки.
Я фахово займаюся ранньомодерною, литовсько-польською добою, тож ця частина роботи для мене була цілком природною. Можна сказати, що саме тут наші інтереси й перетнулися.
«ОДНОСЕЛЬЦІ ПРИНОСИЛИ ЙОМУ СТОСИ ФОТОГРАФІЙ»
О.П.: За ці роки роботи над книжкою ви близько побачили Івана Недашківського в праці. Яким він вам запам’ятався як дослідник — у ставленні до фактів, деталей, самої пам’яті про село?
— Він мав величезний домашній архів. Усе, що люди бачили на його виставках, — стенди з фотографіями предків, генеалогічними схемами, мапами, реконструкціями — він збирав роками. Сам уклав генеалогічне дерево свого роду і простежив історію родини приблизно від кінця XVIII століття. Це була справді велика особиста праця.
Я бачила ці матеріали в нього вдома, у приватному будинку, куди Іван Михайлович завжди гостинно запрошував. Іноді я навіть подумки називала ту садибу шляхетською, бо там усе дихало історією Недашок. Стенди, мапи, фотографії, реконструкції — він не просто тримав архів, а вибудовував навколо себе цілий світ.
У 2021 році, коли в селі відзначали свято, він повіз цю виставку в Недашки. Я сама там не була, але знаю про неї з його розповідей, із книжки і з місцевих публікацій. Це була справді сильна річ. Інна Андрійцева оформлювала стенди, і разом вони зробили дуже продуману виставку — і візуально, і змістовно. Там були мапи, генеалогічне дерево, реконструкції хуторів, карти Недашок ХІХ і ХХ століть.
О.П.: А в самих Недашках ви, до речі, були?
— Цікаво, що ні. Я ніколи не бачила Недашки наживо, тільки на фотографіях. А фотографій у нього було дуже багато.
Але найбільше мене вразило навіть не це, а його ставлення до села. Він надзвичайно любив Недашки. Я рідко зустрічала людей із таким глибоким, майже внутрішнім пієтетом до місця, звідки вони походять. Історії сіл у нас пишуть, але щоб із такою ніжністю, такою увагою до дрібниць, до традицій, побуту, родинної пам’яті — таке трапляється нечасто.
Це дуже відчувається і в книжці. Там є цілі блоки, які виходять за межі суто академічної історії і переходять у краєзнавство, але саме вони багато говорять про нього самого. Наприклад, розділи про кутки села, про хутір Гойч, фотографії мешканців, назви частин села, локальна топографія пам’яті — хто де жив, як ці місця називалися. Це не просто довідковий матеріал, а спосіб зберегти село в людському вимірі.
Окремо він збирав старовинні пісні. У книжці є добірка пісень про Недашки, є вірші місцевих авторів про рідне село. Вони різні — десь простіші, десь наївніші, десь дуже щирі, а подекуди й справді сильні. Але для нього все це мало вагу, бо теж належало до пам’яті. Не лише документи й архів, а й те, як люди самі про себе говорили, співали, згадували.
Найбільше емоцій у нього, як мені здавалося, викликали спогади про школу. Він із великою теплотою згадував учителів, шкільні роки, саме відчуття дитинства. Це не було для нього формальністю. Навпаки, він пам’ятав безліч дрібниць, які лишилися для нього дорогими. І це мене, чесно кажучи, вразило.
У цьому, мені здається, і був сам Іван Недашківський. Не просто людина, яка збирала документи, а людина, яка справді жила цією пам’яттю — про рід, про село, про людей, серед яких виросла.
О.П.: Те, що робив Іван Недашківський, справді виглядає рідкісною історією. Не так часто зустрінеш людину поза академічним середовищем, яка роками й так послідовно відновлює минуле свого села…
— Так. І при цьому він зібрав справді колосальний матеріал. Це були цілі пачки старих світлин. Тому тут важить не лише сама книжка, а й те, як Іван Недашківський буквально по крихтах збирав пам’ять про село.
О.П.: А хтось, окрім самого Недашківського, допомагав збирати матеріали?
— Так, звісно. Місцеві жителі самі приносили йому фото. Він постійно згадував людей, які йому допомагали. Дуже активною була його сестра Тамара, старша за нього, вона живе в Недашках. Він часто до неї їздив, і через неї також приходило багато матеріалу: спогади, локальні сюжети, побутові деталі.
Разом вони записували старовинні рецепти місцевої кухні, пісні, вірші, усні спогади. Допомагав і брат, який розбирав архівні матеріали та його сини – Володимир і Олександр. Тобто ця праця не була зовсім самотньою. Але саме Іван Михайлович лишався її центром — рушієм, людиною, яка все це тримала в голові, збирала докупи і вела вперед.
ПРО ШЛЯХЕТСЬКЕ МИНУЛЕ НЕДАШОК
В.Н.: Якщо коротко пояснити, з якого середовища він походив і ким були його предки, що тут найважливіше знати?
— Його родина була пов’язана з хутором Гойч. Це не означає, що хутір цілком їм належав, але саме там жили його предки. Він створив мапу цього хутора, і навіть показував: ось тут стояла хата моєї бабусі, яка дожила до 97 років. Там є і фотографії, і спроба відновити цю локальну географію майже по дворах.
Свій родовід він простежив приблизно до кінця XVIII століття. І тут важливо розуміти: це не були селяни в звичному значенні. Це була шляхта — дрібна, небагата, але все-таки шляхта. Недашки були шляхетським селом. Поруч жили звичайні селянські громади, але тутешнє середовище мало інший уклад. Люди жили бідно, проте трималися шляхетських звичаїв — і в побуті, і в одязі, і в самій манері життя.
Їх не назвеш заможними, але й просто селянами їх називати не можна. У документах ХІХ століття, зокрема в російських ревізіях, про такі шляхетські села писали дуже промовисто: живуть бідно, але по-шляхетськи; у хатах чисто, порядок не такий, як у мужиків. Це дуже промовистий штрих. За радянської влади їх називали куркулями.
Вони справді відрізнялися від селянського населення сусідніх сіл — не лише способом життя, а й соціальною дистанцією. Шляхта не надто змішувалася з селянським середовищем, неохоче вступала в шлюби з “мужиками”, серйозно ставилася до цього станового поділу. Тобто навіть за зовнішньої бідності це була окрема соціальна культура.
Жили вони працею на землі: сіяли, обробляли господарство, ловили рибу, збирали гриби, займалися ремеслами. Важливими були ткацтво й килимарство. Це був не розкішний світ, а радше світ небагатої, але дуже самоусвідомленої шляхти. І саме в такому середовищі Іван Недашківський бачив коріння своєї родини — і ширше, коріння самих Недашок.
В.Н.: Окрема і дуже цікава частина цієї історії — легенда про походження назви села і роду. Як він сам її пояснював? І чи можете ви коротко переповісти нам?
— Недашківський виводив свій родовід від легендарного Недаша. Звісно, це не документально зафіксована постать, а радше легендарний персонаж, із яким пов’язують назву села. Існують різні версії, чому саме Недашки, але тут ми вже маємо справу не зі строгою джерельною реконструкцією, а з місцевою історичною уявою. У книзі наведено всі версії походження назви села.
Для обкладинки книжки навіть створили образ такого легендарного пращура — шляхтича в червоному жупані, з рушницею. Це символічна фігура, а не історично доведена особа. У документах він не з’являється. Це легенда заснування — така, як у багатьох інших місцях, де пам’ять і переказ випереджають письмове джерело.
А найдавніші реальні документи, з якими вже можна працювати як історикові, походять із середини XVI століття. Раніших джерел у нас фактично немає. По XIV–XV століттях маємо велику прогалину. Натомість ключовим документом для цієї історії став привілей 1570 року — підтвердження шляхетських прав зауським боярам, яке видав Сигізмунд Август. Там перелічуються шляхетські села по Уші, тобто в районі Заушшя. Це той масив поселень, мешканці яких свого часу служили київським воєводам, отримували землю за службу, а вже потім на цій основі формували місцеві шляхетські роди.
Недашки входять у цю систему. Тобто вся ця історія про околичну шляхту починається не з красивої легенди, а з конкретного документа і конкретного соціального стану.
В.Н Але в Недашках жили не тільки Недашківські…
— Значну частину місцевої шляхти становили також Дідківські, і ці роди між собою родичалися. У родоводі Івана Недашківського теж є Дідківські. Але, як він сам не раз із прикрістю казав, ніхто з Дідківських так і не взявся серйозно за цю історію.
О.П..: Його поховали в Києві чи в Недашках?
— У Недашках, звісно. Біля предків, на місцевому кладовищі. І це теж дуже промовисто. Людина, яка так жила своїм селом, повернулася туди й після смерті.
Йому було лише 66 років — у віці, коли людина ще має сили працювати, завершувати свої задуми. Наскільки я знаю, все трапилося дуже раптово. Останніми днями він тяжко переживав побутові труднощі — вимкнення світла, проблеми з опаленням, водою. І це все на фоні інших переживань: через війну, через долю рідного села, яке вмирає — не раз про це згадував у розмові.
Потім удома стався нещасний випадок: він упав на сходах, сильно травмувався, його забрала швидка, поклали в реанімацію. Лікарі боролися за нього, але того ж дня він помер.
Ще напередодні, 14 лютого, він вітав знайомих, спілкувався, жив звичним життям. А тут його не стало. Тому всі сприйняли це як дуже несподівану й болісну втрату.
«МИ НАМАГАЛИСЯ ВПИСАТИ ІСТОРІЮ НЕДАШОК У КОНТЕКСТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ»
О.П.: Попри всю цю велику роботу, яку ви зробили разом з Іваном Недашківським, чи лишилося на цей момент в історії Недашок щось недооцінене, недоговорене, не до кінця вивчене?
— Мені здається, ми зібрали максимум із того, до чого могли дістатися. Давню історію, ранні періоди, писала я. ХХ і ХХІ століття більше збирав і описував уже сам Іван Михайлович. Чи можуть існувати ще якісь документи, яких ми не бачили? Так, можуть. Але все, що нам вдалося знайти, ми зібрали, звели докупи, проаналізували й описали. Додали сюди і матеріал з брошури про Недашки 1997 р.
В.Н.: Тобто найдавніша історія села — це переважно ваша частина роботи?
— Так, це була моя частина. Хоча Іван Михайлович теж постійно втручався в процес: щось додавав, щось приносив, десь хотів дописати від себе. Міг знайти щось в інтернеті, вставити, а потім ми це обговорювали. Часом через це виникали суперечки: я щось прибирала, потім щось повертала, ми шукали компроміс. Це був живий процес.
А от матеріал про ХХ і ХХІ століття довелося дуже серйозно редагувати й переписувати. Він справді багато зробив як автор — тут нема сумніву. Обсяг його праці величезний. Інша річ, що текст треба було доводити до ладу, робити читабельним і структурованим. Але це вже редакторська робота. Найважливіше — він усе це зібрав. А коли матеріал є, з ним уже можна працювати.
О.П.: Якщо підсумувати нашу розмову в логіці пам’яті Івана Недашківського, то чи можна сказати, що саме завдяки таким людям локальна історія перестає бути другорядною і входить у велику історію України?
— Саме це я й намагалася зробити — вписати історію Недашок у ширший український контекст. Це добре видно в першій половині книжки. Там я пишу більш науково — з посиланнями, джерелами, ширшим історичним тлом. Там історія села не стоїть окремо, а входить у загальноукраїнський процес.
Друга половина книжки вже інша за характером. Вона ближча до краєзнавчого нарису, особливо додатки. Іван Михайлович дуже хотів зберегти все: кутки села, локальні назви, окремі сюжети, побутові подробиці. Ми навіть сперечалися, бо він, наприклад, хотів, щоб розділ про кутки села стояв як повноцінний розділ. А я казала: ні, краще перенести це в додатки наприкінці книжки. Тобто ми постійно шукали баланс між історичною книжкою і краєзнавчим зібранням пам’яті.
О.П.: А вам самій було цікаво з цим працювати? Чи це все ж була передусім важка праця?
— І цікаво, і важко. Найдавніша частина мені близька фахово, тому з нею я працювала легше й природніше. А от друга половина — ХХ століття, ХХІ, усі ці краєзнавчі матеріали — давалася складніше. Але я бачила його запал. І, чесно кажучи, дуже рідко зустрічала людей, які так любили б своє село.
Мої батьки теж родом із села, з Луганщини, але я сама киянка і ніколи не мала такого способу згадувати про свою батьківщину — з такою внутрішньою відданістю, з таким сильним бажанням щось зберегти. А в нього це було дуже виразно. Мабуть, саме це мене й підкупило. Мені захотілося йому допомогти.
Більше того, я його весь час підганяла. Почалася війна, а він усе відкладав: мовляв, ще допишу, ще почекаю, може, ще щось треба додати, може, зараз не час. І якби я постійно не тиснула, то, боюся, він так і не наважився б запустити цю роботу.
Ми фактично сіли за це вже в останній момент — восени 2025 року. Я знову перечитувала тексти, бо він постійно щось дописував, додавав, уточнював. Тобто робота над книжкою жила до останнього.
О.П.: А змінилося ваше уявлення про цей край після такої детальної роботи з історією Недашок?
— Так, особливо через матеріал про ХХ століття. Для мене це, мабуть, стало найбільшим відкриттям. Я побачила, наскільки тяжко село пройшло через радянський період. Там було дуже багато репресованих, виселених, багато тих, кого викинуло аж на Далекий Схід, у Росію. Село дуже сильно постраждало під час розкуркулення.
Треба розуміти, що це були господарські люди, часто заможніші за інших. Вони жили на хуторах, мали землю, худобу, своє впорядковане життя. Коли влада почала зганяти їх у колгоспи, багато хто просто не прийняв цього ладу. Одні тікали — в Білорусь, у Росію, Польщу, куди могли. Інших арештовували, розстрілювали. У 1937 році знищили багатьох чоловіків. Жінки лишалися з дітьми, а потім на них ще накотився голод. Тобто село пережило справжнє винищення. У книзі наведено списки репресованих і реабілітованих, загиблих під час Голодомору.
Після цього воно вже не могло лишитися тим самим. Це вже було інше село — звичайний колгоспний простір із переламаною соціальною тканиною. Той попередній світ — світ шляхетських хуторів, родинної тяглості, локальної окремішності — фактично зруйнували, але люди зберегли про нього пам’ять, а Іван Михайлович зміг по крихтах це зібрати, реконструювати і залишити нам у спадок.
О.П.: І на завершення — якою, на вашу думку, могла б бути найкраща форма вшанування пам’яті Івана Недашківського: книжка, збереження архіву, музей, продовження дослідження?
— Думаю, найкраще вшанування — це все-таки книжка, яка має вийти. Мені здається, вона таки вийде, бо діти пообіцяли виконати волю батька і видати її в пам’ять про нього. Це дорогий проєкт, бо він хотів дуже якісне поліграфічне видання. І цю книжку він робив не лише для дітей, онуків чи родини — він робив її для жителів села. Ми про це пишемо і в передмові, і в післямові. Мені здається, саме вона може стати найкращим пам’ятником його праці.
Він, до речі, мріяв і про музей. Хотів створити його на хуторі Гойч, навіть викупив там хати, думав про такий краєзнавчий простір. Але чи візьмуться за це нащадки, я не знаю.
В.Н.: Напевно, ця розмова природньо не могла оминути історії Недашок, історичних деталей, бо саме через них видно масштаб його захоплення і праці. І, мабуть, йому самому було б важливо, щоб ці знання про Недашки далі йшли в люди.
— Так, я теж так думаю. Для цього він усе й робив — щоб люди знали, щоб ця пам’ять не зникла. Таких книжок виходить не так багато. І тим важливіше, щоб ця книжка все-таки вийшла.
Я, чесно кажучи, не думала, що так тяжко переживатиму його смерть. Ніби й не найближча людина, а все одно дуже боляче. Бо це була людина справжньої відданості — своїй землі, своєму селу, своїй пам’яті.
Великий патріот. Отак я його для себе визначаю. Людина, закохана в рідне село. В рідні Недашки. Вічна і світла пам’ять Івану Михайловичу…
Розмовляли Володимир НЕЧИПОРЕНКО і Олена ПЕТРЕНКО
Редакція MALYN.MEDIA висловлює щирі співчуття рідним, близьким, друзям та всім, хто знав Івана Недашківського, цінував його працю і зберіг про нього світлу пам’ять…
