«Вон отсюда», — це не медицина. Це щось протилежне
Формально — усе виглядало коректно. У день звільнення на сторінці лікарні з’явився довгий урочистий допис: перелік заслуг, теплі слова, архівне фото. Саме так громада дізналася, що багаторічний завідувач хірургічного відділення, лікар, який майже пів століття рятував людей — Анатолій Іванович Гаманюк — іде на «заслужений відпочинок».
Та за цією формулою надто багато не збігалося. Мерія промовчала. Фото — давнє. Подія — раптова.
Ми припускали, що офіційна картинка не відбиває реальних обставин. Тому вирішили дати слово самому Анатолію Івановичу — людині, яка ніколи не просила уваги, але цього разу опинилася в ситуації, що, здається, потребує додаткового пояснення.
Це інтерв’ю — не оцінки й не припущення. Це пряма, чесна розповідь про те, як виглядав останній день лікаря, який пів століття працював тут, у Малині, рятуючи пацієнтів. Людиною, яка точно заслужила право бути почутою.
«ПУСТОТА В ДУШІ. НЕ ТАК Я УЯВЛЯВ СВІЙ ОСТАННІЙ ДЕНЬ У МАЛИНСЬКІЙ ЛІКАРНІ»
— Анатолію Івановичу, коли дивишся на ваш професійний шлях, важко уявити собі масштаб відповідальності й витримки. Давайте зафіксуємо просту, але важливу річ: скільки років ви пропрацювали в Малинській лікарні — і яку частину цього були завідувачем?
— Я працюю в Малинській лікарні з 1 серпня 1978 року. У 1983-му мене призначили завідувачем хірургічного відділення, і в цьому статусі я працював до 2024-го, коли власноруч написав заяву про звільнення саме з посади завідувача. Є така книжка про історію розвитку хірургічної служби області — я вивчив усіх завідувачів. Найдовше працював хірург в Олевську — 32 роки. А в мене — майже 42 роки на посаді завідувача і загалом 47 років хірургічної роботи.
— Що для вас було найважливішим у цій роботі?
— Так просто й не скажеш… Робота хірурга — це надзвичайно важка праця. Кладеш людину на операційний стіл, а за дверима сидять родичі — і всі хочуть одного: щоб ця людина вийшла живою. Важких випадків у моєму житті було тисячі, я сьогодні навіть не буду називати їх.
Коли почалися військові дії, я з першого дня залишився в лікарні. Ми жили там 52 дні. Це був надзвичайно важкий період: велике поступлення поранених, великий тягар відповідальності. Статистику вели військові, але за весь цей час у нас померли лише двоє людей від важких травм — це був прекрасний показник.
Мені було комфортно працювати з цим колективом. У мене були хороші вчителі, а потім я сам став учителем. Було багато інтернів — і Антона Гончарука я вчив, і інших. Це мої учні, я їх дуже поважаю. Я доросла свідома людина і розумію: процес незворотний, людина не може працювати вічно. І я готувався піти зовсім скоро — але мене випередили.
— Розкажіть, як це було. У вас була розмова з директором?
— Позавчора викликає мене директор лікарні. Я кажу: «Я напишу заяву сам. Не потрібно мене ганяти». А він починає: «Ви больной чєловєк, я нє хачу, шоб ви умєрлі на роботє, у мєня будуть нєпріятності». Кажу йому: «Будь ласка, зі мною українською мовою, я не розумію». А він ставить умову: «Пишем по згоді сторін, або будем бодаться?» Я питаю: «Що значить “бодаться”? Битися пропонуєте чи як?»
— Керівництво спілкувалося з вами російською?
— І стиль розмови… російською, з тим тюремним сленгом. Я працював у судово-психіатричній експертизі, зі злочинцями, я знаю, як «по фєні» говорять. Там звучало щось дуже схоже.
Мені це було дуже неприємно. Я тихенько спитав: «З якого числа?» Він каже: «З сьогоднішнього». Ну з сьогоднішнього, так з сьогоднішнього! Я пішов, написав заяву – це було 12 листопада. Так і закінчився мій багаторічний шлях у Малинській міській лікарні. Я розумію, що дорога молодим, але покидати роботу посеред місяця, коли я вже відчергував частину чергувань, було не з руки. Хотів по-людськи дочекатися завершення чергувань і піти самостійно. Але воно он як, бачите…
— З таким багажем досвіду, з таким шляхом за плечима… Як це відчувається, коли вас просять піти в такий спосіб?
— Знаєте… Якась пустота в душі. В серці. Мені було некомфортно. Колектив, з яким я працював майже пів століття, залишився там. Дівчата плакали, коли я йшов.
Я бачив у житті все: і кров, і сльози, і горе. Ніхто не знає всього мого життя: я був під підпискою про нерозголошення двадцять років. Був один епізод… Я його викинув як страшний сон. Але те, що сталося зараз — це було щось дуже непросте для мене. Це я до того, що я мужній чоловік, загартований життям і ситуаціями, втім — я залишаюся людиною. І мені неприємно, що все сталося саме так.
«ЗАМОК У МОЄМУ КАБІНЕТІ ЗМІНИЛИ ЗА ДЕНЬ ДО ЗВІЛЬНЕННЯ»
— Ми бачили допис на сторінці Малинської лікарні, але так виглядає, що ніякого офіційного прощання-подяки з вами не було?
— Я сьогодні ходив забирати трудову. Завідувачі всіх відділень подякували. Медична заступниця теж. А директор… він навіть не вийшов. Він бачив, що я прийшов. Але не вийшов. Грамоту, правда, дали. Я її сьогодні порву. Підпис цього директора у мене викликає негативні емоції — це, м’яко кажучи.
— Анатолію Івановичу, коли звільнення відбувається неофіційно, а «по-людськи», завжди хочеться зрозуміти головне: чому людина з таким досвідом раптом стає «незручною»?
— Скажу так. Після представлення нового директора стало зрозуміло, що в лікарні з’явилися чіткі «завдання» щодо кількох людей. Я не хочу повторювати формулювання, які тоді звучали — не хочу підставляти тих, хто це чув. Але суть була проста: певних людей треба було «прибрати». Спершу взялися за молодших колег. Потім дійшла черга і до мене. Все інше — лише форма.
Напередодні мого звільнення стався показовий епізод. Я мав чергування. Телефонує господарський відділ, кажуть: «Заходьте». Приходжу — а мій кабінет уже відкривають іншим ключем. Старий замок зняли, поставили новий.
Взагалі у хірургії є традиція: якщо людина багато років очолювала відділення і йде, їй залишають кабінет. Мені він не був потрібен — але це символ поваги. Я пам’ятаю, як у Житомирі одному хірургу урочисто вручили ключ від його кабінету. У Малині — інші порядки.
— Ви згадували про реакцію персоналу. Чи правильно я розумію: колектив усвідомлює, що сталося?
— Розуміє. Але люди сьогодні бояться навіть зайвого слова — бо будь-який необережний коментар може обернутися наслідками. Атмосфера така, що простору для незгоди немає. І це стосується не тільки лікарні.
Коли була ситуація із зарплатами, завідувачі пішли до міського голови. Я знаю Олександра Ситайла багато років, ще до того, як він став Олександром Григоровичем. Сказав йому тоді прямо: ми тут не як медики, а як виборці. І поставив запитання: покажи бодай кілька реальних позитивних змін у громаді. Очевидно, та розмова залишила слід. Після того він перестав вітатися. Пригадую: я прийшов на кладовище до дружини, він був поруч, біля могили свого батька. Я привітався. Він підняв голову і зробив вигляд, що не впізнав мене…
— Скажіть відверто: чи був тиск до моменту звільнення? Мені відомо про один дивний випадок із Антоном Гончаруком – він мав проблеми після того, як прооперував дитину з апендицитом. Мовляв, не мав права.
— Що означає слово «бодатися»? Це означає, що за людиною стежать і фіксують кожен крок. Кожен має право на помилку — у медицині ідеальних не існує. Але коли чекають саме помилки, щоб роздути її до масштабу злочину — це вже не медицина.
Те, що зробили з Гончаруком після того видалення апендициту, — висмоктано з пальця. Була письмова згода матері. Ми з Антоном мали офіційний дозвіл оперувати дітей. А не прооперував би — і не дай Бог дитина померла б — це вже був би кримінал. А йому записали всі статті. Робили з нього злочинця. Це був спосіб натиснути.
«У ХІРУРГІЇ ПОВАГА ВАЖИТЬ БІЛЬШЕ, НІЖ ПОСАДИ»
— І все ж, якщо абстрагуватися від емоцій: ви могли б і далі працювати? Не зважаючи на вік.
— Я казав до директора, він ж теж хірург: «Хочете, підемо в операційну? Ви покажете, що вмієте, я покажу, що я вмію». Я апендицит роблю за десять хвилин. Холецистектомію — за двадцять п’ять. Він оперує дві години.
Так, уже важче. Але критичного нічого немає. 12-го числа вночі я був на чергуванні, прооперував двох людей. А зранку мене звільнили. Я не плачу. Я розумію, що мені вже треба було піти. Але я хотів це зробити сам — без тиску.
Я мріяв собі десь про тепле прощання — орендувати ресторан, подякувати всім відділенням, адміністрації, всім, з ким працював роками. Хотів зробити це сам, щиро. А вийшло… по-іншому.
— Як думаєте, які будуть наслідки таких кадрових рішень?
— Гончарук пішов. Старша операційна сестра, Юля Мельниченко, — теж. Людина, у якої чоловік з першого дня на війні. Їй сказали: «Пиши заяву». І вона мусила. Ще кілька людей стояли вже на виході. Це був колектив, який роками працював як команда.
Для мене операційна — це святиня, як вівтар. Там не кричать і не кидають інструменти. Там команда має працювати як швейцарський годинник. А коли в операційній лунає мат, коли інструменти летять через стіл, коли медсестрі кажуть: «Вон отсюда», — це не медицина. Це щось протилежне. І після цього говорити про повагу до персоналу?
— Куди це веде, на вашу думку?
— До розвалу. До хаосу. Бо сьогодні медицина в Малині, скажімо м’яко, уже частково платна… Колись не доплачували лікарям — зараз мільйони йдуть невідомо куди, купується все підряд, потрібне й непотрібне. А жодного тендера не оголошено. Отак «працюють». Якщо чесно, я не бачу світла в кінці тунелю.
— Але ззовні складається враження, що все «під контролем».
— Ззовні — так. Усередині — ні. Я приходив на роботу о восьмій, працював до четвертої. І жоден із нових хірургів за день до мене не підійшов. Сиділи окремо, між собою говорили російською, відокремлено від колективу. Ну що мені там робити? Чекати, поки щось трапиться?
Я не вважав, що мушу триматися за крісло. Я бачив, як інколи працюють люди мого віку у великих клініках — їм підлаштовують графік, бо цінують їхній досвід. Я, може, і не оперував би щодня, але міг би бути корисним. Але тут усе будувалося не на довірі, а на виконанні чиєїсь установки.
Є такий професор Углов – він зробив останню операцію у 102 роки! Є його книжка «Человек среди людей». Я перечитував її кілька разів. Там зовсім інший погляд на медицину — як на професію, де цінують досвід, відповідальність, людяність. Радив би всім, хто хоче зрозуміти, де ми зараз і де могли б бути.
— Що б ви хотіли сказати не колегам, а пацієнтам, громаді?
— Подякувати. За довіру, за слова, які вони мені написали у фейсбуці. Побажати їм здоров’я — справжнього, міцного. Щоб вони якомога рідше зустрічалися з лікарями. І щоб закінчилася війна. Щоб ми всі повернулися до мирного життя. Більше мені й сказати нема чого — все інше люди і так розуміють.
«ВОНИ НЕ ЛЮБЛЯТЬ ПРАВДИ, А Я З ТИХ, ХТО ЇЇ КАЖЕ В ЛИЦЕ»
— Якби щось змінилося, якби попросили повернутися — ви б розглянули таку можливість?
— Ні. Однозначно ні. Можете бути певні: нинішня команда мене не попросить, та й я сам не повернуся. Це було б нерозумно з мого боку. Я, клянусь Богом, збирався піти сам. Мені залишалося чотири чергування. Але вони вирішили, що «останнє слово» має бути за ними.
Цього року мені виповнилося 75. Отримав грамоту Верховної Ради, грамоту обласної ради. Грамот у мене… не знаю, мабуть, дві сотні. Я почесний громадянин району з 2011-го, міста — з 2020-го. Але це все — минуле. А грамоту, яку вручили вже під час звільнення… Я вже говорив що з нею зроблю.
— Чи були у вашому житті колись відчуття, подібні до того, що сталося зараз?
— Ні. Повірте. Я пережив дванадцять обласних хірургів, понад десять начальників управлінь, кілька десятків головних лікарів. Якби було так дискомфортно, як тепер, — я не залишався б у професії стільки років! Повірте, я так багато чим пожертвував заради роботи. Про це, мабуть, лишень моїй покійній дружині було відомо. Мене постійно не було вдома, пропускав дитинство дітей, сімейні свята, Новий рік – а мене на роботу викликають. Колись моя дружина на якомусь світкуванні сказала гарні слова: хірурга може зрозуміти тільки дві людини – жінка, або інший хірург.
Мені дуже пощастило з нею. Вона була золота людина. Ми одружилися після третього курсу, у 1974-му. У 78-му приїхали сюди з дитиною. Вона завжди підтримувала. Жити з хірургом — це як жити з сапером. Ніколи не знаєш, коли він повернеться.
За 47 років я заробив двокімнатну квартиру на четвертому поверсі в районі ПМК. Більше в мене нічого немає. Їздив 18 років на старому «Москвичі». Потім взяв машину в кредит. От і все.
— На жаль, мені справді прикро, що ця розмова відбувається за таких умов. Але для громади важливо почути ваш голос – за стільки років ви заслужили, щоб вас почули.
— Напишіть тільки одне: я не жаліюся. Це — крик душі. Бо ще раз кажу: я хотів піти цивілізовано, по-людськи. Я нікому не заважав, не претендував на посади, добровільно здав завідування. Жив спокійно, працював чесно. Не ліз у чужі справи. Ну чим я міг завадити? Скажіть. Але — так сталося. Бо правди не люблять. Не люблять людей чесних, справедливих, порядних. А я себе таким вважаю.
А коли тобі погрожують – то це вже не місце для таких як я.
— Це ви про «будемо бодаться»?
— Ну а що таке «будем бодаться»? Це що, не погроза? Я ж сказав йому: «За що бодатися? Хто ми? Барани, щоб рогами мірятися?» Посміявся — і пішов писати заяву.
— Дякую вам. За роботу, за чесність і за ту відповідальність, яку ви стільки років тримали на своїх плечах. Ви багато зробили для людей і для громади — і це залишиться.
— І вам дякую. І не забудьте — «Человек среди людей». Почитайте – не пожалієте!
Розмовляла Олена ПЕТРЕНКО
