«Повертатися до вчорашніх і позавчорашніх проблем я не хочу — треба дивитися вперед»
Малинська лікарня останні місяці — особливо в центрі уваги громади: невдалі конкурси на посаду керівника, гостра кадрова проблема, інформаційні скандали й водночас — поява нових спеціалістів, зокрема, й нового директора, та ремонтні плани… Здавалося б, зараз усе йде до стабілізації. Але кулуарні розмови, чутки й недомовки досі впливають на атмосферу й сприйняття.
Щоб почути чесну оцінку зсередини й зрозуміти, які шанси має лікарня на розвиток, ми вирішили поспілкуватися з Русланом Єщенком — завідувачем відділення анестезіології та інтенсивної терапії та депутатом Малинської міської ради. Він щодня бачить систему і як лікар, і як представник влади, тому його погляд дозволяє оцінити ситуацію з обох боків. Принаймні, спробувати.
«МАЛИНСЬКА ЛІКАРНЯ ВЧИТЬСЯ ЖИТИ ПІСЛЯ КАДРОВИХ ТУРБУЛЕНТНОСТЕЙ»
— Руслане Миколайовичу, давайте для початку: як ви оцінюєте теперішню ситуацію в Малинській лікарні? Хотілося б почути вашу оцінку зсередини, як лікаря, і ззовні — як депутата міської ради.
— Якщо говорити чесно, то сьогодні у лікарні відчувається певна стабільність. Я б навіть сказав — з’явилася можливість відчувати впевненість у завтрашньому дні. Це важливо і для медиків, і для громади. Ми бачимо позитивні зрушення, є рухи вперед. Я щиро сподіваюся, що громада від цього теж виграє. Це те, що ми маємо зараз. А завтра, думаю, — буде ще краще.
— Які кроки міської влади ви би вважаєте найбільш ефективними останнім часом у підтримці лікарні? І, можливо, є щось, чого бракує?
— Найперше й найголовніше — це те, що нарешті визначилися з директором. основне, що вдалося зробити зараз. Коли є керівник, є орієнтир. А далі вже будемо працювати. Повертатися до вчорашніх і позавчорашніх проблем я не хочу — треба дивитися вперед.
— А як для вас, як для медика, відчувалися ці турбулентності зі зміною керівництва?
— Треба розуміти: лікарня — це надзвичайно складний механізм. Вона має свою атмосферу, свій внутрішній мікроклімат. І цей механізм дуже болісно реагує на невизначеність зверху. Коли не знаєш, що буде завтра, у яку ситуацію можеш потрапити і як з неї виходити — це породжує напруження. Тому найголовніше для будь-якого комунального підприємства — мати стратегію.
Якщо порівняти лікарню з іншими комунальними закладами громади, різниця величезна. Тут працюють спеціалісти з вищою освітою, і відсоток висококваліфікованих кадрів значно більший, ніж у будь-якому іншому КП. Це зовсім інша атмосфера, інше ставлення до керівництва, інший рівень вимог до стратегії розвитку. Тому всі ці кадрові коливання ми переносимо особливо важко.
Невизначеність — це найгірше, що може статися з медзакладом. Але тепер, коли керівника призначили, ми принаймні розуміємо, що можемо працювати далі й рухатися вперед.
— Як ви оцінюєте нинішні стосунки між медиками? Питаю про це тому, що відповідь допоможе тій частині громади, яка спостерігає за ситуацією в лікарні, краще зрозуміти, що відбувається всередині. Адже зараз ми дійшли до етапу, коли неофіційної інформації про лікарню значно більше, ніж офіційної, і саме це створює ґрунт для різних чуток та домислів.
— Мені дуже сподобалося ваше формулювання про громаду як «спостерігача». Це, чесно кажучи, правдиво, але дуже погано. Ми працюємо в громаді й для громади. Так, ми заробляємо гроші, але в першу чергу надаємо послуги мешканцям. І коли громада лишається осторонь, стає просто глядачем, то це негативно відчувається і в колективі. Люди спостерігають, коментують, збирають чутки — і це руйнує довіру.
— А якою б тоді ви бачили участь громади?
— Якщо громада активна, якщо вона бере участь у житті лікарні, тоді зовсім інша атмосфера. Це співучасть, а не байдужість. Зараз нас офіційно називають «надавачами послуг», але суть від цього не змінилася: ми працюємо для людей. Тому, коли люди просто читають щось у фейсбуці й вибухають негативними емоціями — це неправильно. Громада має бути співучасником процесу, а не пасивним спостерігачем.
Але є ще одна проблема — емоції часто виливаються у крайнощі. Буває, що люди приходять у приймальне відділення, відчиняють двері ногами, кричать і вимагають — це теж наслідок напруженості й недовіри. Таке ставлення травмує і колектив, і атмосферу. Хоча це не лише проблема Малина — це загальна тенденція в суспільстві. І все ж, відверто скажу: навіть у Коростені, де я бачив подібні речі, рівень напруги й негативу значно менший…
У суспільстві часто існує очікування, що лікар має бути «надлюдиною»: одразу поставити діагноз, зробити МРТ чи КТ «на ходу», миттєво вилікувати. Але це нереалістичні вимоги.
— Чи правильно я розумію: ви натякаєте на те, що громада повинна дати лікарні можливість на помилки, витримати період нестабільності й не вимагати неможливого?
— Трохи не так. Кожна людина має право на помилку. Це не громада «дає» чи «не дає» це право — це базова річ. Подумайте: коли хтось помиляється в гаражі, у пекарні чи кафе — це майже ні на що не впливає. Навіть у ресторані максимум — незручність для клієнта. А от коли йдеться про лікарів, ситуація зовсім інша. Навіть якщо немає доведеного факту помилки, а лише комусь щось не сподобалося — це відразу стає приводом для хвилі критики й звинувачень. І це неправильно.
Так уже склалося, що в нашій державі особлива увага прикута до двох професій — педагогів і лікарів. Ми постійно під мікроскопом. Журналісти теж під увагою, але у вас є свобода слова: ви можете про мене написати, розкритикувати, і це ваше право. А от я про вас — не можу.
— Чому? У нас же свобода слова.
— Але при цьому мене ніхто не підстраховує, не підтримає, і моя свобода слова цим закінчилася…
«МИ НА 300% ЗАЛЕЖИМО ВІД НСЗУ — І ЦЕ ГОЛОВНА ПРОБЛЕМА»
— Гаразд, повернімося до теми нашої розмови. Якщо перейти до сьогоднішніх змін: громада має високі очікування від нового директора. На вашу думку, які пріоритети мають бути першочерговими?
— Надій на зміни справді багато. Новий директор працює тут недовго, я особисто ще не дуже його знаю, але бачу, що в нього є стратегічні плани. Міська рада стала на його бік: на останній сесії виділили кошти на ремонт одного з відділень, є ідеї щодо відкриття нового. Це важливі сигнали.
Крім того, з приходом нового керівника з’явилися нові спеціалісти. Я не думаю, що вони прийшли б «просто так». Це означає, що люди бачать перспективу розвитку. Лікарня у нас велика, і якщо вкласти в неї хоча б трохи більше коштів — це дасть серйозний результат.
Головне, щоб рух ішов у правильному напрямку: на розвиток, на позитив. Не все буде ідеально, але має бути динаміка. Думаю, і громада, і депутатський корпус це підтримають.
— Ви згадали про останнє виділення коштів — близько 200 тисяч гривень на ремонт відділення гемодіалізу, саме так це сформулювали на фейсбуці мерії. Але громадою шириться інформація, що такого відділення немає…
— Насправді мова йшла про проєкт рішення. Коли його ухвалили, у фінальному тексті звучало не «відділення гемодіалізу», а просто «ремонт приміщень лікарні». Але на сайті міської ради, ймовірно, використали початкову версію документа, де ще було старе формулювання. Звідси й виникла плутанина.
— Але все ж — тоді на що конкретно підуть ці кошти?
— На ремонт приміщень. Для яких саме потреб — сказати не можу, бо я не директор і не знаю всіх стратегічних планів. Але факт у тому, що ремонтувати є що: в лікарні чимало приміщень роками чекали оновлення.
Водночас питання про відділення гемодіалізу не нове. Воно неодноразово підіймалося на сесіях і це справді актуальна потреба. Зараз громада витрачає кошти на перевезення пацієнтів у Коростень чи Житомир. А ці послуги можна було б надавати і тут. Якби в Малині з’явилося власне відділення гемодіалізу — це було б величезним плюсом.
— Інша проблема — відтік кадрів. Багато лікарів, особливо молодих, їдуть працювати в приватні клініки чи великі міста. Як, на вашу думку, реально втримати фахівців у Малині?
— Це надзвичайно складно. І тут Малин не виняток. Молодь шукає, де краще, а лікар, як і будь-яка людина, хоче мати гідну зарплату. Є ще одна проблема: зараз в Україні загалом великий дефіцит середнього й молодшого медперсоналу. Причина проста — занадто низька оплата праці.
— А чи є якісь механізми, які реально могли б змінити ситуацію? Можливо, на рівні міста чи депутатського корпусу?
— На жаль, поки що ми на 300% залежимо від держави й від НСЗУ. На папері виглядає так, ніби вони все оплачують і всі послуги покриваються. Але якщо подивитися на реальні цифри, різниця колосальна.
Візьмемо простий приклад — апендицит. Подивіться, скільки НСЗУ платить за операцію, і скільки коштує ця ж процедура в будь-якій приватній клініці. І з цієї «державної» ціни лікарня має оплатити роботу мінімум двох хірургів, анестезіолога, анестезистки, операційної сестри, ще й витратні матеріали. Це неможливо порівняти з ринковою вартістю.
Так, у більших лікарнях зарплати трохи вищі, бо там інші коефіцієнти й більше фінансування. Але навіть це не зрівняється з приватним сектором. Саме тому лікарі йдуть — бо хочуть заробляти більше.
— Малинська міська рада неодноразово виділяла кошти на підтримку лікарні — зокрема й на зарплати. Наскільки ця підтримка відчутна у щоденній роботі й чого бракує у взаємодії влади та медиків?
— Це складне питання. Мені важко прямо сказати, чого бракує, але, мабуть, головне — мати єдину стратегію, якою ми всі будемо йти разом. Бо коли з’являються різні погляди й трактування, тоді й виникає “розсинхрон”, і ми рухаємося не туди, куди треба.
Ситуація ускладнюється тим, що країна живе у стані війни. І всі — і влада, і лікарі, і громада — працюють фактично «на два фронти»: і для військових, і для цивільних. Хтось із депутатів може недооцінити складність процесів, хтось може неправильно зрозуміти потреби лікарні. Це не завжди злий умисел, часто просто різний рівень обізнаності. Але через це ми не завжди говоримо однією мовою.
Треба розуміти, що лікарня — це зовсім інший тип комунального підприємства. Тут працюють люди з вищою освітою, з великою відповідальністю, і до нас потрібен інший підхід. Якщо це усвідомлять усі сторони — тоді й взаємодія буде легшою.
Є ще одна проблема: ми не комерційне підприємство, ми не можемо заробляти напряму. Наш єдиний ресурс — це гроші від НСЗУ за надані послуги. Але з цих коштів треба утримувати не тільки лікарів, які «заробляють» через систему, а й молодший та середній медперсонал, технічних працівників, адміністрацію, комунальні й господарські витрати. І отут починаються труднощі.
Наприклад, треба ввести додаткову медсестру. З медичного погляду це правильно, бо зростає навантаження. Але з фінансового погляду — проблема: медсестра не «заробляє» гроші напряму, бо НСЗУ платить лише за лікарську чи лабораторну послугу, а не за кількість маніпуляцій медсестри. У підсумку виходить, що ми постійно балансуємо між якістю послуг і фінансовими можливостями.
«МЕДИКИ РОБЛЯТЬ СВОЄ — НЕЗАЛЕЖНО ВІД КОНКУРСІВ І ПОСАД»
— Чи реально через партнерство з обласною лікарнею вирішити кадрові чи технологічні проблеми?
— Кадрові — практично ні. Ми різні підприємства: є комунальне підприємство «Житомирська обласна лікарня» і є «Малинська міська лікарня». Персоналом ділитися ми не можемо — це зовсім інший рівень.
А от технологічно співпраця працює. Наш медичний директор на зв’язку з колегою з області: якщо є ситуація, яку ми не можемо закрити тут, пацієнта скеровують до Житомира. І останнім часом з цим проблем не виникає.
— А чи бачите ви ризики, що через невдалі конкурси та інформаційні скандали громада може втратити довіру до лікарні?
— Це різні площини. Лікарня працює завжди: лікарі виконують свою роботу незалежно від того, чи є директор, чи оголошено конкурс. І лікарі, і медсестри, і молодший персонал — усі робили й роблять своє. Так, психологічно це було важко, бо невизначеність завжди тисне. Але пацієнти без допомоги не залишалися.
Чи може громада втратити довіру? Я так не думаю. Так, є скандали, конфлікти, але медики намагаються в них не втягуватися. Хтось може поодинці щось прокоментувати, але в цілому колектив тримається осторонь. Бо це вже не медицина, а політика й управління.
А громада має сама визначитися, що вона хоче мати на своїй території. Якщо ми хочемо спроможну лікарню, водоканал, школу мистецтв, бібліотеку — ми маємо це відстоювати разом. Інакше будемо їздити у Коростень: люди кажуть «та їздимо туди», але реально з транспортом проблеми — дві-три електрички на день, автобусів немає. І тоді розумієш ціну власної лікарні поруч.
— Ви колись виконували обов’язки директора. Чи не було бажання податися на цю посаду зараз?
— Так, коли Анна Вікторівна (Копилова, — ред.) була на лікарняному, я певний час виконував її обов’язки. Але цього разу в мене не було бажання подаватися. Якщо чесно — не хотів би розвивати цю тему.
«У МАЛИНІ МЕНЕ ТРИМАЄ КОЛЕКТИВ І ДОВІРА ГРОМАДИ»
— Руслане Миколайовичу, ви одночасно працюєте як лікар і як депутат міської ради. Це поєднання дає можливість бачити систему охорони здоров’я і зсередини, і з боку управління. Що в такій подвійній ролі є для вас найбільш складним і що найбільше ускладнює роботу?
— Складно бути депутатом, а ще складніше поєднувати це з лікарською практикою. Бо коли ти всередині системи й бачиш проблеми з обох боків, стає зрозуміло: ставлення до медицини всюди приблизно однакове, і воно непросте.
Зараз лікарні напряму залежать від місцевих бюджетів. Якщо чогось бракує, доводиться компенсувати коштами громади. А це величезне навантаження. Наприклад, тільки на зарплати в нашій лікарні потрібно близько трьох мільйонів гривень щомісяця. Якщо їх не вдалося заробити через НСЗУ — місто мусить закривати дефіцит. Це ненормальна ситуація.
На мою думку, держава мала спершу забезпечити районні лікарні обладнанням і ресурсами, а вже потім переводити їх у статус комунальних некомерційних підприємств. Тоді було б легше утримати колектив і залучати нових фахівців. А тепер на місцеві бюджети фактично переклали надмірний тягар.
— Попри всі ці труднощі, ви залишаєтеся працювати в Малині. Що є для вас головним аргументом і найбільшою мотивацією залишатися саме тут?
— Може, це прозвучить пафосно, але — мій колектив. Люди, з якими працюю, ті, хто довіряє і підтримує мене, і кого я можу підтримати у відповідь. Це і є головна мотивація продовжувати роботу тут.
— І на завершення. У громаді є чимало людей, які уважно стежать за ситуацією в лікарні й щиро переймаються її майбутнім. Що б ви хотіли сказати їм сьогодні — як лікар і як депутат?
— Найперше — «будьте здорові». Це звучить просто, але в цьому головне побажання: щоб ви приходили до лікарні лише як відвідувачі чи на профілактику, а не як пацієнти (сміється, — ред.).
А якщо серйозно — я хотів би подякувати людям за небайдужість. Те, що громада стежить і переживає, означає: лікарня для вас важлива. І це добре. Бо ми працюємо саме для вас, і ваша підтримка відчувається. Хотілося б, щоб замість чуток і конфліктів між нами було більше співпраці. Лікарня розвивається тоді, коли ми рухаємося разом — медики, влада і громада. Всім бажаю миру, добра Перемоги! Слава Україні!
Розмовляла Олена ПЕТРЕНКО
