«У часи моєї юності в нас не було облаштованих спортзалів, спортивних добавок та потрібної літератури, а “силове триборство” взагалі було заборонено радянською владою. Але нас це не зупиняло»
60-річний паверліфтер Віталій Філоненко народився та виріс у Малині. У рідному місті, та й далеко за межами, у спортивних колах, його знають як спортсмена, який успішно займається паверліфтингом та виборює призові місця на змаганнях.
Біля гантелей пан Віталій – з юних років, і добре пам’ятає, як колись, ще хлопчиною підіймав штангу у любительських тренажерках Малина.
У цьому інтерв’ю MALYN.MEDIA він розповів, як тренувалася малинська молодь; де в принципі були ці спортивні зали й кого там можна було зустріти. А також розказав про свій спортивний досвід, про періоди найкращої й найгіршої форми, й дуже категорично — у хорошому сенсі — висловився про вихід на пенсію.
«ХОТІЛИ БУТИ КРАСИВИМИ, СИЛЬНИМИ Й ПОДОБАТИСЯ ДІВЧАТАМ»
— Пане Віталію, розкажіть, будь ласка, як ви почали займатися спортом? Читала, що ви тренувалися в Малинській ДЮСШ у тренера Янчука.
— Не зовсім так. Юра Янчук — це не мій тренер, а мій товариш, ми однолітки. Десь навіть маю спільне фото, де нам близько 21 року. Він справді більше уваги приділяв спорту, займався дуже серйозно. А я, хоч і тренувався на килимі, мав певні навички, але змагався далеко не на такому рівні, як він. У спорті тоді був більше «для себе».
Після школи, у 1981 році, наші шляхи трохи розійшлися: Юра вступив до Інституту фізкультури, а я пішов у сільськогосподарську академію, навчався на ветеринара. Проте ми все одно підтримували зв’язок. Інколи зустрічалися на спортивному майданчику біля інфізу — він виконував свої вправи, я свої.
А потім у мене була досить тривала перерва. Лише у 2009 році, якщо пам’ять мене не підводить, я повернувся до спорту. Почав регулярно ходити в спортзал, і це мене захопило. У 2012 році вперше поїхав на змагання — і так закрутилося. Відтоді кожного року випробовую свої сили на чемпіонатах.
— Ви згадали про змагання. Які моменти у вашій спортивній кар’єрі запам’яталися за останній рік?
— Торік ми маленькою командою взяли участь у Чемпіонаті України й привезли аж 9 золотих медалей! А наприкінці вересня була справді особлива подія — Чемпіонат Європи. На той момент мені вже було за 60, але я мав змогу виїхати за кордон і змагатися. Але найемоційнішим моментом стало те, що мій син Владислав теж змагався на цьому Чемпіонаті й виборов бронзову медаль. Це надихає не зупинятися!
— Повернімося трохи у часи вашої юності. Розкажіть, будь ласка, як виглядали малинські качалки тоді? Чи правда, що це були якісь закриті тусовки?
— О, це ціла історія! У 70-80-х малинські тренажерки були клубами по інтересах. Найголовніше, що там збиралися люди, які, у хорошому сенсі, нічим не “хворіли”. Це були хлопці, які хотіли бути красивими, здоровими і сильними. Ну, а як інакше? Хотіли подобатися дівчатам! (сміється, – ред) Але якщо серйозно, то ті зали були більше, ніж просто місцем для тренувань. Це було щось на зразок ком’юніті.
Мабуть, ви чули таке прізвище, як Валерій Мельник. Він був одним із тих, хто займався в нашій місцевій «качалці». Це приміщення було на місці колишньої четвертої школи, яка у 1974 році переїхала в новозбудоване приміщення. Стару будівлю віддали під спортивну школу, де, до речі, починав тренуватися Юрій Янчук. Там був тренер Анатолій Задорожній, постелили килим для боротьби. А в одному з кутків організували гурток важкої атлетики. Тренера, як такого, не було — це була своєрідна ініціатива хлопців.
Хоч це і не була «закрита тусовка», але атмосфера там була особлива. Ми туди ходили, бо це було щось більше, ніж просто тренування: там збиралися однодумці, обмінювалися досвідом, підіймати штангу, спілкувалися. Валерій Мельник, наприклад, був дуже активним і мотиваційним прикладом.
— А що було далі? Де ще займалися спортом у Малині?
— Приблизно в 1988-1989 роках на Паперовій фабриці зробили фізкультурно-оздоровчий комплекс у підвалі. Це було цікаве місце: два зали, в одному дівчата займалися аеробікою, як тоді називали, а в іншому — вже була наша «качалка». Там були штанги, простенькі тренажери, гімнастичні лавки. Але навіть душові кабіни були! Ми займалися там до 1993 року. Потім я на деякий час переїхав до Києва, а коли повернувся, зал уже був закинутий.
Після цього була тривала перерва, форма втратилася. Але десь у 2000-х роках у старому приміщенні спортивної школи, яке зараз використовують як укриття, ми з кількома хлопцями облаштували нову «качалку». Стягнули старі штанги, гантелі, почали тренуватися, відновлювати форму. Згодом до нас приєдналися інші, утворилася справжня спільнота. Ми вкладали сили і ресурси, вдосконалювали наш зал.
Сьогодні все зовсім інакше. У Малині вже є приватні спортзали, і молодь може займатися у сучасних умовах. Але, знаєте, та атмосфера, яка була у наших старих качалках, мабуть, залишиться незабутньою. Це була більше, ніж просто фізична активність — це був спосіб життя і спілкування з такими ж захопленими людьми.
«У СРСР ПАВЕРЛІФТИНГ БУВ ЗАБОРОНЕНИЙ, АЛЕ НАС ЦЕ НЕ ЗУПИНЯЛО»
— Пане Віталію, як тоді було з тренувальними програмами? Адже зараз усе доступно онлайн, а як колись діставали інформацію про вправи та техніку?
— Знаєте, я завжди був допитливим хлопцем. Цікавість — це дорога у майбутнє. Ще з молодих років багато читав, і досі читаю, коли є можливість. У 1985 році на практиці в Лубнах випадково знайшов книжку «Класична гімнастика». Зараз би це назвали бодібілдингом, але тоді ця назва вважалася «ідеологічно неправильною». У Радянському Союзі таке називали спортом капіталістів, і ставлення до нього було, м’яко кажучи, упередженим.
— Це правда, що бодібілдинг і паверліфтинг у СРСР довго були під забороною і качків засуджували за самолюбство?
— Абсолютно. Паверліфтингу як поняття взагалі не існувало, це називалося «силове триборство». Офіційно цим не дозволяли займатися. Зате дозволеною була вільна боротьба, і поруч завжди стояли якісь штанги, гантелі. Але це був лише додаток, не більше.
Деякі напрямки вважалися навіть «антирадянськими». Наприклад, карате дозволили, але секції з єдиноборств часто розганяли, а організаторів могли навіть засудити. Та ми, хлопці, все одно хотіли бути сильними. Надихали приклади з кіно: інколи в радянських кінотеатрах крутили фільми із західними акторами. Пам’ятаю, як побачив американського атлета Стіва Рівза у ролі Геркулеса. Його гармонійна статура справила на мене величезне враження. Але тоді було дуже важко знайти якусь інформацію чи літературу про тренування.
«ДЛЯ НАБОРУ МАСИ МИ ЗМІШУВАЛИ ДИТЯЧЕ ХАРЧУВАННЯ «МАЛИШ» З МОЛОКОМ»
— Чи були у вас якісь труднощі з харчуванням? Зараз усе просто: протеїнові добавки, спортивне харчування, а як було тоді?
— Ой, тоді з цим було складно. Протеїни? Ні, ми про таке й не чули. Для набору маси використовували дитяче харчування «Малиш» — змішували з молоком чи водою. Це було все наше «спортивне харчування» (сміється, – ред.)
Ще пригадую, як у 1975 році ми з батьками поїхали на ринок у Тетерів. Там зупинявся берлінський потяг, і я, такий собі світловолосий хлопець із веснянками, сподобався іноземцям. Вони пригостили мене закордонною шоколадкою і жуйкою. Коли я приніс це до школи, вся школа була на вухах — такого ж нічого не було! Не те що добавки, навіть м’ясо часом складно було купити.
Деякі, особливо кмітливі, купували аптечні препарати, але це було для справжніх ентузіастів. Зараз, коли згадую ті часи, навіть смішно, але саме це і загартовувало нас.
— Пане Віталію, а як щодо Арнольда Шварценеггера? Ви ним не захоплювалися?
— Плакатів із ним точно не мав, бо це було майже неможливо знайти. А якщо й були, то коштували шалені гроші — 50 рублів. Але, звісно, Арнольд був легендою, і про нього багато хто знав. У Радянському Союзі популярним був Юрій Власов, сильна особистість і приклад для багатьох. А ще, завдяки моєму товаришу, який навчався в Інфізі, часто доводилося перетинатися зі спортивними зірками. Наприклад, якось у кафе ми зустріли Сергія Дідика — він справляв враження своєю чудовою формою.
«ПЕРЕД ПОХОДОМ У ЗАЛ РІВЕНЬ ДОФАМІНУ ПРОСТО ЗАШКАЛЮЄ!»
— А як зараз підтримуєте форму?
— У будь-яку погоду — сніг, дощ чи заметіль — тричі на тиждень ходжу до спортзалу. Ще додаю невеликі кардіотренування, проходжу по 5-7 кілометрів. До дієт ставлюся скептично, але намагаюся харчуватися збалансовано. Не відмовляю собі у солодощах чи інших маленьких радощах, але тримаю все під контролем. Найголовніше — дисципліна і регулярність. Тренування для мене — це вже не обов’язок, а насолода. Перед походом у зал рівень дофаміну просто зашкалює!
— Знаю, що ваш наймолодший син долучився до спорту в дуже ранньому віці. Це ви його мотивували?
— Ярослав сам захотів. Якось я збирався на тренування, а він запитав: «Тату, куди ти?» Кажу: «У зал», а він: «Я з тобою». І так все почалося. Він просто спостерігав за мною і вирішив спробувати. Ніколи його не змушував — усе йшло від нього. З часом він уже почав підіймати штангу.
Якось перед змаганнями я запитав: «Хочеш поїхати зі мною?» Це було за два дні до його дня народження. Я його заявив як учасника, і він виступив. Гарно виступив, хоча конкурентів тоді у нього не було. Але сам факт важливий — це його перший досвід.
Можу сказати нескромно, але я для своїх дітей — своєрідний кумир. Навіть середній син Владислав, який зараз за кордоном, тренується зі мною по відеозв’язку.
«У 60-ТЬ Я ТІЛЬКИ ПОЧИНАЮ ЖИТИ! СПОРТ ПРОДОВЖУЄ ЖИТТЯ»
— Торік вам виповнилося 60 років. Для багатьох це час виходу на пенсію. Ви, здається, про це навіть не думаєте?
— Абсолютно. Американці обрали президентом людину, якій 78 років, і довірили йому долю держави. У 60 років думати про пенсію? Для мене це парадокс. Я тільки починаю жити.
Фізичні вправи дозволяють почуватися значно молодшим, ніж мій календарний вік. Я можу виконати такі вправи, які хлопці у двічі молодшому віці навіть не спробують. Спорт – не лише продовжує життя, а й робить його насиченим і повноцінним.
Крім того, людина, яка підтримує форму, продуктивніша, краще працює і приносить більше користі суспільству. Спорт змінює навіть мислення, розвиває когнітивні здібності. Це стосується і чоловіків, і жінок. Тому, якщо хочете довго і якісно жити, спорт має стати вашим другом.
Розмовляла Олена ПЕТРЕНКО
