Тиск і погрози не змогли зупинити рішучих жителів Потіївки у переході до ПЦУ. Архієпископ Житомирський і Поліський розповідає про релігійні та політичні аспекти важливого кроку – не тільки для села, а й для всього краю
У той час, коли Україна бореться за свою незалежність, питання релігії стає все важливішим, особливо для маленьких громад. Одна з таких — Потіївка на Житомирщині, де зовсім недавно місцеві жителі все ж вирішили перейти до Православної Церкви України, намагаючись звільнитися від впливу Московського патріархату. Однак цей процес виявився складнішим, ніж очікувалося: громада зіштовхнулася з погрозами і тиском з боку прихильників кремлівської церкви. Проте, не здалася.
Так, учора, 11 серпня, стало відомо, що ініціативна група офіційно звернулася до Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія з проханням про благословення на перехід до ПЦУ. Віряни сподіваються: саме цей крок об’єднає їх у вірі, правді та любові до України. І якби це пафосно не звучало, стане початком нового етапу духовного відродження громади.
Щоб краще зрозуміти, чому це так важливо для Потіївки, журналістка MALYN.MEDIA поспілкувалася з архієпископом Житомирсько-Поліської єпархії ПЦУ Володимиром (у миру — Василь Шлапак).
В інтерв’ю він розповів про труднощі, які виникають при переході до ПЦУ; про те, як підтримка місцевої влади впливає на ці процеси і чому сьогодні для громад релігійний вибір — це не тільки питання віри, але й національної визначеності.
ЗАТРИМКА З ПЕРЕХОДОМ ДО ПЦУ: ЩО ГАЛЬМУЄ РЕЛІГІЙНІ ЗМІНИ
— Владико Володимире, дякую, що погодилися на розмову. Потіївка наразі ініціює перехід до Православної Церкви України. Як ви оцінюєте цей крок? Знаю, що ви відстежуєте процес і навіть днями освячували плоди у селі?
— Хочу уточнити, що йдеться саме про перехід до Житомирсько-Поліської єпархії ПЦУ. На Житомирщині є дві єпархії: Житомирсько-Овруцька, яку очолює владика Паїсій, і Житомирсько-Поліська, якою я керую.
Раніше вже в багатьох селах нашої єпархії, таких як Облітки, Русанівка, Велика та Мала Рача, Межирічка та Чудин перехід до ПЦУ не став проблемою. Потіївка також почала звертатися до нашого кафедрального храму Почаївської ікони Божої Матері у Черняхові з такою ініціативою.
Місцеві мешканці почали їздити до нас з таким запитом, тому я не зміг стояти осторонь і почав особисто також навідуватися у Потіївку. Ми вже провели низку богослужінь українською мовою, зокрема панахиди за загиблими воїнами. Люди отримали від мене благословення на процес переходу до ПЦУ, і навіть спільно освячували плоди та овочі на Спаса. Це є знаком того, що громада рухається в правильному напрямку.
— Що стосується священнослужителів: чи підтримуєте ви перехід місцевих священників до Православної Церкви України? Які є приклади таких переходів у вашій єпархії?
— Я точно не проти того, щоб місцеві священники переходили до ПЦУ. Наприклад, отці Василь Зубкович з Облітків і Андрій Співак з Малої Рачі та інших сіл уже приєдналися до ПЦУ, і тепер їхні громади не мають проблем з переходом.
Однак, якщо священник хоче залишитися в рускому мірі, громада його не підтримуватиме. Враховуючи, скільки горя і крові приніс Московський патріархат під час війни, люди більше не хочуть терпіти церковнослов’янську мову чи патріарха Кірила, адже це вже стало символом агресії проти українського народу. Віряни мають право відмовитися від тих, хто продовжує служити інтересам агресора.
Що стосується Потіївки, то, звісно, я не проти, щоб тамтешній священник перейшов разом з громадою у ПЦУ. Але поки що про таку його волю я не чув.
— Як ви, до речі, будуєте комунікацію зі священнослужителями, які перейшли від УПЦ МП до ПЦУ? Чи виникають труднощі після того, як вони стали частиною вашої єпархії?
— Більшість із них мають понад 25 років священницького стажу, вони укорінилися у своїх громадах, їхні діти народилися в цих селах, тому вони є частиною громади. У мене з ними нормальна комунікація. Вони вже добре інтегровані в ПЦУ і продовжують служити без труднощів.
Тому, якщо хтось зі священників ще вагається чи боїться раптом – я радо закликаю приєднуватися до нас і бути зі своєю паствою до кінця.
— І Потіївка, і деякі інші громади Житомирщини суттєво затримались із переходом до ПЦУ. Якими ви бачите причини цієї затримки? Чи є у вас власні пояснення такої впертої прихильності?
— Я реаліст і скажу вам прямо: зараз немає такого активного просування в релігійному питанні, як це було в перші роки війни, коли масовий перехід був дуже активним.
Деякі люди в Потіївці й інших громадах, таких як Межирічка та Чудин, ще чекають. Може, вони сподіваються на зміну ситуації чи – як би це дико не звучало – чекають другого вторгнення Росії. Але вони не усвідомлюють, що ця «матір-церква», яка є їхнім духовним центром, насправді завдає Україні величезної шкоди.
Росія не лише нав’язує свої духовні погляди, а й скидає бомби. Московський патріархат не просто продав їхню віру, а фактично «бомбить» своїх вірян. Як можна бути частиною цієї церкви, яка знищує людей і закликає до кровопролиття?
Звісно, є певна прив’язаність до Московії в цих громадах, бо в їхній історії було мало можливостей вивчати іншу традицію. На жаль, і у Потіївці є люди, які ще не змогли позбутися цієї прив’язаності. Але я впевнений, що це питання часу. Їм просто треба трохи більше на те, щоб усвідомити українське православ’я.
— Ініціативна група, яка зараз займається процесом переходу у Потіївці, вже заявляла публічно про погрози. Чи маєте ви важелі впливу у таких випадках?
— Ми завжди діємо відповідно до чинного законодавства. Спочатку повинна бути ініціативна група, яка збере підписи, щоб визначити, скільки людей підтримують перехід. Потім ми будемо розв’язувати питання з майном, адже згідно з нашим статутом, майно церкви — це майно громади. Священник має адміністративну функцію, але тільки громада вирішує, де їй бути: в українській церкві чи залишатися в Московському патріархаті.
Мало хто розуміє, як функціонує церковне життя за нинішньою схемою. Багато хто навіть не знає, що вони все ще поминають патріарха Кірила, хоча й намагаються уникати його згадки. Це обманює людей. Вони звикли до ситуації, коли через страх перед погрозами залишаються в старій системі, як в часи Російської імперії, де їх виховували бути слухняними.
Мені шкода людей, які можуть стати жертвами таких ситуацій, але я вірю, що до цього не дійде. У нас є поліція та місцева влада, яка, сподіваюся, не допустить ескалації цих проблем. Вони мають відповідальність захищати громадян і забезпечити порядок.
ПЕРЕХІД ДО ПЦУ: ТРУДНОЩІ, РОЛЬ ВЛАДИ ТА ПРОБЛЕМИ З МАЙНОМ
— Владико Володимире, чи може, на ваш погляд, місцева влада втручатися в процес переходу церков до ПЦУ? Чи має право голова чи староста ініціювати зміни й впливати на громаду? І чи зіштовхувалися ви з такими кроками саме з боку керівництва громад?
— Знаєте, Церква завжди була відокремлена від держави. І втручання місцевої влади безпосередньо в ці процеси не передбачене законом. Але, якщо голова сільської ради чи староста є віруючою людиною, то нічого поганого в тому, щоб висловити свою думку щодо переходу громади до ПЦУ, я не бачу. Кожен громадянин, так само як і представники місцевої влади, повинні мати свою позицію: чи підтримують вони Московський патріархат, чи Православну Церкву України.
Можу навести приклад з села Горбулів Черняхівської громади. Там голова сільської ради, бувши вірянкою, активно брала участь у зборах, на яких вирішувалося питання переходу до ПЦУ. Вона не лише була присутня, а й підняла руку на підтримку переходу. Це дуже правильний підхід — коли людина, обрана громадою, є прикладом для своїх співгромадян.
У Сингаївці Бердичівського району староста також підтримав цей процес. Він не тільки розповідав про свою опіку над храмом, але й був активним учасником зборів. Це справжня підтримка на місцях.
Але є й інші ситуації, коли чиновники, які підтримують УПЦ МП, намагаються впливати на рішення громади. Наприклад, коли парафія могла перейти до Житомирсько-Поліської єпархії, але через адміністративний тиск люди змінювали своє рішення і йшли до іншої єпархії.
Це велика проблема, адже це не лише питання релігійних переконань, а й матеріальних інтересів. У мене в Житомирі немає кафедрального храму, лише руїни Свято-Покровського храму. А у владики Паїсія є великий собор. Звісно, люди звертають увагу на матеріальний стан церков, але я дякую всім не байдужим за їх довіру і пишаюся що за п’ять років ми збудували типовий храм для потреб вірних у Черняхові. Люди хочуть бачити реальні результати й підтримку, і я їх десь можу зрозуміти.
Попри тиск, я вірю, що з часом ті, хто вагається, зрозуміють, де знаходиться справжній духовний напрямок і де вони можуть знайти справжню підтримку.
— Які практичні проблеми виникають під час переходу церков до ПЦУ з московського патріархату? Зокрема, чи є труднощі з майном чи іншими адміністративними питаннями?
— Основна проблема — це майно. Коли громади переходять до ПЦУ, священники часто намагаються забрати все, що можна. В селищах, як Горбулів, чи Садове на Коростишівщині, Слободище чи Сигнаївка священники фактично грабували церкву: чаші, церковні книги, ікони — все, що можна було забрати, вони забирали.
Говорю як є. Престол не змогли забрати, але все інше часто виявлялося в «торбах». І це все без жодної реакції правоохоронців. Ми зверталися до поліції, але результату немає. Це дуже складно, бо ми маємо свідчення, факти, але майно не повертається. Правоохоронці вимагали якісь звітні книги тощо.
На жаль, через відокремленість Церкви від держави, ми не можемо прямо впливати на процеси, що стосуються викрадення майна. Якщо священник щось вкрав, його треба притягнути до відповідальності, але це не працює в нашій ситуації.
— Якби у вас була можливість поспілкуватися з громадами, які ще вагаються чи не готові до переходу до ПЦУ, що б ви їм сказали? Як би ви мотивували їх на цей крок?
— Я завжди вважаю, що все має зріти природно. Ніколи не йду до людей з примусом чи тиском. Знаю, що цей процес має відбуватися поступово. Якщо ви хрестите, хороните, освячуєте — це вже ваша паства, і з часом ця комунікація з людьми росте. Якщо люди до вас приїжджають, дзвонять, шукають підтримки, це вже сигнал того, що вони розмірковують про перехід.
Я проти примусу. Багато наклепів, на жаль, йде від московських священників. Наприклад, я мав ситуацію в селі Троковичі, де навіть після обрядів священник УПЦ МП на проповіді розповідав, що українська церква не має священників і хоче закрити церкву. Це не лише наклеп, а й спроба налякати громаду страхом, що після переходу до ПЦУ їхня релігійна спільнота не зможе функціонувати належним чином.
Щодо держави, я вважаю, що потрібно діяти так, як з Києво-Печерською лаврою: передати державні пам’ятки та об’єкти під охорону ПЦУ. Це перший крок. Якщо держава почне з таких об’єктів, тоді для священників УПЦ МП не буде місця в Україні. Треба чітко дати зрозуміти: або йдіть в одну українську церкву, або не заважайте нам її будувати.
МАЛИН І ХРАМ РОСІЙСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ ЗА КОРДОНОМ: ПАРАДОКС ТА СУПЕРЕЧЛИВІ СИМВОЛИ
— В Малині також залишилася ще одна громада, яка себе ідентифікує як УПЦ МП. Чи мали ви якісь сигнали, чи інформацію про те, що вони планують переходити або розглядають це питання?
— Поки що до мене з Малина не зверталися. Але, знаєте, все в процесі, і з часом такі питання можуть постати, особливо якщо громада почує більше про переваги переходу до ПЦУ. Ситуація змінюється, і люди починають розуміти, що це не просто релігійне питання, а й питання національної ідентичності та безпеки. Це я вже, бачте, повторююся. Звісно, якщо буде необхідність і громада звернеться, я завжди готовий допомогти і підтримати.
— У Малині є також центральний храм, що підпорядковується Російській Православній Церкві за кордоном (РПЦЗ). Ми неодноразово звертали увагу на риторику їхнього предстоятеля, митрополита Агафангела. Ця риторика зовсім не відповідає нашим національним орієнтирам і цінностям…
— Російська Православна Церква за кордоном — це колишня Російська церква, яка відокремилася після революції 1917 року і почала з’являтися в Україні вже в 90-х роках. Щодо храму, про який ви згадуєте, то його побудував покійний отець Василь, який не помирився з владикою Віссаріоном і вирішив звернутися до так званої «зарубіжної церкви», а не приєднатися до Української церкви.
Ця ситуація складна, бо хоча будівля храму має свою історію, те, що відбувається всередині, вже зовсім інше. Важливо зрозуміти, кого вони поминають і в якому контексті проводяться ці служби…
Місцева влада має можливість ініціювати діалог з цього питання, оскільки для громади важливо зрозуміти: чи підтримують вони українську церкву, чи залишаються з тими, хто фактично співпрацює з агресором. Влада повинна втрутитися в ці моральні та національні орієнтири, щоб уникнути подальших суперечностей, особливо в такому контексті, коли символи російського впливу співіснують із пам’яттю героїв, що віддали своє життя за Україну.
На завершення скажу так: московській церкві не місце тут, під жодним прикриттям. Ми обираємо свободу, незалежність і справжню духовну єдність, яка не має нічого спільного з імперським впливом. Й сьогодні вірним Московського патріархату варто не ворогувати, а знайти шлях до діалогу в любові, без спекуляцій на Святому Письмі чи канонах.
Розмовляла Олена ПЕТРЕНКО
