«Під час поїздки до Малина я натрапив на справжню історичну перлину— дерев’яну садибу Гіжицьких. Подібних споруд у найближчих околицях я не зустрічав…»
Поки більшість міст втрачає пам’ятки, які здаються «непотрібними», Малин має шанс зберегти унікальний об’єкт — садибу Гіжицьких, один з декількох дерев’яних будинків доби класицизму, який дожив до наших днів.
Архітектор і пам’яткоохоронець Іван Биков, який досліджує історичну архітектуру в різних регіонах і безпосередньо долучається до її збереження, каже:
«Коли побачив садибу Гіжицьких вперше, я був водночас захоплений і прикро вражений. Переді мною — рідкісна пам’ятка, яку можна втратити будь-якої миті. Її руйнування наближається, а охоронного статусу і реставрації немає. Це парадокс: така унікальна споруда довгий час залишалася поза увагою науковців, реставраторів, пам’яткоохоронців.»
Ця розмова — про архітектуру, що вижила всупереч часу; про роль громади у збереженні місцевої спадщини; та про те, чому давній будинок у Малині може змінити ставлення не лише до історії міста, а й усього регіону.
«ДОВОДИТЬСЯ БУТИ І АРХІТЕКТОРОМ, І ДОСЛІДНИКОМ, І ТРОХИ ДЕТЕКТИВОМ»
Володимир Нечипоренко: Пане Іване, вітаю. Маємо такий будинок, який не відпустив вас після першої зустрічі…
Олена Петренко: Дякуємо, що погодилися долучитися до цієї розмови. І прошу одразу уточнити для наших читачів: ким ви себе насамперед вважаєте — архітектором, реставратором, краєзнавцем чи дослідником старих споруд?
— Можу сказати так: вважаю себе архітектором і пам’яткоохоронцем. Це поєднання є для мене абсолютно органічним. Робота архітектора поступово розширилася — від проєктування сучасних будівель до дослідження, обмірів і збереження пам’яток. І, знаєте, з цього вийшло щось значно ширше й цікавіше, ніж просто фахова діяльність.
Тепер я називаю себе людиною, яка працює з історичною архітектурою — від аналізу архітектурних форм, стилістичних рішень, стану конструкцій до реставрації.
Формально професії «пам’яткоохоронець» навіть не існує в офіційному класифікаторі, але фактично вона є. Це цілий світ, у якому доводиться бути і архітектором, і дослідником, і трохи навіть детективом.
О.П.: Цікаво було б почути, з чого почалося ваше захоплення історичною архітектурою? Це був усвідомлений вибір чи радше внутрішній поклик?
— Напевно, внутрішній поклик, який і визначив мій фаховий шлях. Перші дослідження архітектури — Києва, Одеси, Криму — я почав ще у шкільні роки. Потім навчався в Київському інженерно-будівельному інституті, нині КНУБА, і мав щасливу нагоду слухати лекції видатних викладачів. Серед них — професор Віктор Васильович Чепелик – один із перших дослідників українського архітектурного модерну (УАМ).
Я встиг послухати його натхненні лекції про українську культурну спадщину та УАМ. І так сталося, що через двадцять років ми з колегами продовжили його справу: дослідили понад 40 земських шкіл в стилі УАМ і внесли їх до Державного реєстру нерухомих пам’яток на Полтавщині та Чернігівшині. Фактично йшли його слідами.
З метою дослідження та збереження української культурної спадщини ми з колегами — археологами Всеволодом Івакіним та Іваном Заценком створили громадську організацію — «Український центр збереження пам’яток історії та культури». Очолюю її й досі. І це вже не просто робота — це місія, яку хочеться виконувати чесно й до кінця.
О.П.: Ви часто буваєте в експедиціях, в малих містах і селах. Що для вас означає оця «польова» робота — безпосередньо на місці пам’ятки або майбутньої пам’ятки?
— Це постійна частина моєї роботи, мабуть, одна з найцікавіших. Географія пам’яток, із якими доводиться працювати, досить широка: Київ, Полтавщина, Сумщина, Київщина, Черкащина, Рівненщина,Закарпаття — а тепер, можливо, додасться й Житомирщина.
Польові виїзди — це не просто огляд чи заміри об’єкта, а справжній процес занурення. Ти опиняєшся в середині історії, вивчаєш не лише саму споруду, а й контекст — ландшафт, історію, етнографію, навіть атмосферу місця. І це завжди відкриття.
О.П.: І от серед таких відкриттів — маєток Гіжицьких у Малині. Як ви на нього натрапили і яким було ваше перше враження?
— Спершу я натрапив на коротку згадку в електронних джерелах. Побачив кілька фотографій, почав шукати більше — і дуже здивувався: інформації майже немає. Невідома навіть точна дата будівництва, як і ім’я будівничого. Усе ніби розчинене в часі.
Уперше я побував у вас в гостях ще у 2019 році, написав про це кілька постів у Facebook. А вдруге відвідав садибу вже навесні 2025-го — разом із колегою, архітектором Сергієм Борисовичем Юрченком. Ми тоді поверталися з Рівненщини й вирішили заїхати до Малина. На жаль, мушу сказати, що за ці п’ять років стан будівлі помітно погіршився.
Загалом знайомство з будинком Гіжицьких справило на мене сильне враження. Я був одночасно захоплений і прикро вражений: переді мною стояв надзвичайно цінний об’єкт, який буквально дихає історією — і водночас повільно зникає на очах. На жаль…
Як фахівець, я одразу відчув: це будівля, яку потрібно зберегти для нащадків, інакше ми втратимо не просто архітектуру — ми втратимо частину культурної пам’яті. Його руйнування наближається, а охоронного статусу досі немає.
Це парадокс: така унікальна споруда залишається поза увагою науковців, реставраторів, пам’яткоохоронців. Її справжню цінність відчувають хіба що окремі місцеві краєзнавці. А якщо спробувати знайти про цей будинок щось у мережі — там майже порожнеча.
В. Н.: Пане Іване, на перший погляд, яка орієнтовна дата будівництва?
— На перший погляд, перша третина XIX століття. Але цепитання потребує уточнення — можливо, й раніше.
Тут вражає не лише архітектура, а й саме місце. Будинок стоїть поруч із древлянським городищем, на високому схілі над річкою. Таке місцерозташування властиве старим шляхетським садибам — будувати там, де гармонія природи й простору підкреслює статус власника.
За офіційною версією садибу звели у 1860-х роках Гіжицькі. Але якщо подивитися на старі мапи, зокрема карту Городища 1849 року, то на цьому самому місці вже позначена дерев’яна будівля. Тож не виключено, що будинок з’явився раніше й просто перейшов до нових власників. Архітектурно він ближчий саме до початку XIX століття, можливо, навіть кінця XVIII.
І це не єдиний аргумент. Ми бачимо гармонію архітектурного вирішення будинку Гіжицьких – симетричний головний фасад, вісь симетрії підкреслена парадним чотириколонним портиком з фронтоном, бічні ризаліти вирішені у вигляді навесних трикутних фронтонів.
Будинок має гарні пропорції та витончений декор у стилі класицизм – карнизи, лиштви, навіть колони мають канелюри ( вертикальні жолобки). Це вже не просто сільська архітектура, а високий рівень майстерності, який був притаманний лише певному часу.
Адже сама класика народилася з дерева — ще у стародавній Греції храми спочатку були дерев’яними. Вже пізніше ця пластика перейшла у камінь, мармур, цеглу. Тому, коли у XVIII–XIX століттях наші майстри створювали дерев’яні садиби чи церкви в тілі класицизму, це виглядало напрочуд природно. Форма ніби поверталася до свого витоку.
В.Н.: Трохи хронології. Микола Гіжицький купив у дітей Владислава Ковнацького Городище у 1867 році — з «господскім домом, службамі й прістройкамі», тобто якийсь будинок уже існував. Владислав Ковнацький успадкував Городище від батька Ігнатія у 1838 році. Якимось чином Ігнатій Ковнацький надбав Городище у 1820-му році від Онуфрія Галецького. Попередній власник, Антоній Галецький, проживав у Городищі з родиною — як згодом і Ігнатій Ковнацький. Логіка проста: хто живе тут — той і будує. Найімовірніший претендент — Антоній Галецький, далі Ігнатій Ковнацький, можливо, Владислав Ковнацький. За низкою ознак малоймовірно, що будували Гіжицькі.
— Думаю, ви маєте рацію. Щоб встановити точне датування, можна зробити аналіз деревини — він визначає орієнтовний вік матеріалу. І тоді ми точно знатимемо, чи перед нами будівля з XVIII століття, чи вже з наступного періоду.
О.П.: А як відбувається такий аналіз на практиці?
— Є спеціалізована лабораторія в Києві, де проводять так звані дослідження. Беруть кілька маленьких зразків деревини з різних частин будинку, досліджують структуру волокон — і за нею визначають орієнтовний час, коли дерево було зрубане.
Таку експертизу може ініціювати громада, місцева влада або навіть окремі ентузіасти. Це не фантастика — усе цілком реально, головне, щоб хтось захотів зробити перший крок. Бо саме з таких ініціатив часто починається відродження пам’ятки.
До речі, лабораторне дослідження деревини коштує кілька тисяч гривень і дає досить точне датування — з похибкою у кілька десятиліть.
Загалом мушу визнати, щоми поступово дорослішаємо у ставленні до своєї архітектури. Раніше все, що не мало охоронної таблички, здавалось «неважливим». А тепер дедалі більше людей розуміють: навіть без статусу це частина нашої культурної пам’яті. Будинок Гіжицьких — один із таких прикладів. Імовірно, це найстаріша споруда Малинської громади.
В.Н.: А є щось подібне неподалік — скажімо, в Радомишлі, Коростені, далі на захід?
— Практично ні. Класицизм, який дійшов до нас, переважно мурований , як садиба Дуніних-Вонсовичів у Садках, палац Ганських у Верхівні, палаци Браницьких у Білій Церкві та інші. А дерев’яний класицизм — це майже зниклий жанр. Найближчий за типом приклад — садиба «Покорщина» в Козельці на Чернігівщині, XVIII століття.
Можливо, ще десь на Житомирщині чи Вінниччині залишилися поодинокі зразки. Але дерево, на жаль, не пережило ХХ століття — воно просто зникло разом із поколінням, яке його берегло. Більшовицька влада такі садиби спалювала або розбирала на будівельні матеріали.
«КОЛИ В ГРОМАДІ Є ПАМ’ЯТКИ — ЦЕ НЕ ПРО МИНУЛЕ, ЦЕ ПРО ЗРІЛІСТЬ»
О.П.: Щоб будівля могла претендувати на охоронний статус, очевидно, потрібна доказова база — фото, креслення, архівні матеріали. Але що робити, коли цих документів немає або вони загублені?
— Якщо документи не збереглися, це не катастрофа. Прогалину можна заповнити науковими й технічними дослідженнями. На місце виїжджає інженер-технолог, вивчає матеріали — деревину, цеглу, штукатурку — і визначає, коли саме будівля зведена, який колір мали фасад та інтер’єри.
Окрім цього, надзвичайно важливі архівні згадки. Київський архів (ДАКО) зберігся повністю — там можуть бути купчі, власницькі акти, судові справи. Саме через них іноді вдається простежити, хто і коли володів маєтком, як змінювались межі.
Навіть якщо креслень не знайдеться, текстові джерела дадуть багато фактів — і це вже основа для подальших досліджень і реставраційної роботи.
«ОХОРОННИЙ СТАТУС — ЦЕ НЕ ОБМЕЖЕННЯ, А ШАНС НА РОЗВИТОК»
О.П.: Пане Іване, поясніть просто: що ж означає охоронний статус для будівлі й з чого все починається на практиці?
— З обстеження. Фахівці виїжджають на місце, роблять фото, обміри, коротко описують історію. Потім складають облікову документацію — пакет матеріалів, який подають на погодження в обласний департамент культури. Якщо експерти підтверджують цінність об’єкта, будівля офіційно отримує статус пам’ятки архітектури місцевого значення.
У випадку з будинком Гіжицьких — є всі підстави: автентична архітектура, історична цінність, оригінальний стиль. Статус дає головне — юридичний захист від перебудов і руйнування. І що важливо — процедура не надто дорога, особливо якщо залучити фахівців з досвідом у реставрації.
О.П.: Мешканці часто хвилюються: якщо будівлю визнають пам’яткою, чи не заберуть у них житло?
— Це хибний страх. Охоронний статус не обмежує право власності. Якщо квартира приватизована, вона не перестає бути вашою. В Україні тисячі житлових будинків мають статус пам’яток — і люди там живуть, роблять ремонти, підтримують лад. Єдине правило — не нищити автентичні елементи.
Після ухвалення рішення між власниками і департаментом культури підписується спеціальний охоронний договір. І всього ж.
В.Н.: Але хтось має ініціювати цей процес. Хто це може бути?
— Насправді будь-хто — громада, організація, місцева влада чи навіть один активний мешканець. Потрібно лише звернутися до фахівців із проханням провести обстеження й підготувати облікову документацію. Якщо є фінансування — це робить громада, якщо ні — можна діяти по-волонтерськи. Головне, щоб було бажання зберегти.
О.П.: І все ж, що дає охоронний статус не лише будівлі, а й самій громаді?
— Передусім — усвідомлення власної історії. Коли громада бачить у старій споруді цінність, вона починає відчувати тяглість, розуміти, що її історія не переривається. Такі будівлі не просто прикрашають місто — вони формують відчуття «свого місця».
Друга важлива річ — культурний і туристичний потенціал. Коли об’єкт потрапляє до реєстру, про нього починають говорити — пишуть дослідники, журналісти, знімають сюжети, приїжджають відвідувачі. Так формується нова репутація міста.
Ми зараз, наприклад, працюємо над історико-архітектурним опорним планом одного містечка на Закарпатті. Ще донедавна там вважали, що «нема пам’яток». А після дослідження виявили дванадцять цікавенних об’єктів — від барочної церкви XVIII століття до чеського модернізму. І це змінило ставлення місцевих до власного міста — від байдужості до гордості.
В.Н.: Ініціатива має йти не лише «знизу», а й від влади?
— Так, це дуже важливо. Коли влада усвідомлює, що без історії немає розвитку, з’являється інша якість рішень. Це урок і для Малинської громади.
Наразі Малин, на жаль, не входить до переліку історичних населених пунктів України. А це означає, що для нього ще не розроблено історико-архітектурний опорний план. Для порівняння: у цей список входять Житомир, Бердичів, Звягель, Коростишів, Радомишль — а Малин поки ні. Хоча має всі підстави.
Зараз офіційно зареєстрованих пам’яток у громаді лише кілька: залізничний вокзал, будинок культури, парк Миклухи-Маклая, районний суд, кілька храмів у селах. Але, як бачимо, поза реєстром залишаються справжні перлини — старий костел св. Анни (1884 р. побудови), неоготична каплиця (1881 р.) та садиба Гіжицьких. Це потенційна трійка майбутніх пам’яток, які можуть стати візитівкою Малина.
О.П.: Складається враження, що історія цієї садиби — не лише про архітектуру, а й про ставлення до минулого. Це справедливо?
— Так, думаю, саме так. Цей будинок — не просто стара споруда, він тримає в собі історичну пам’ять. Такі місця нагадують, як легко ми втрачаємо речі, що формують відчуття коріння. Ми стільки разів починали з нуля, що звикли дивитися тільки вперед. Але без опори на минуле важко розуміти себе сьогодні.
Пам’ятки — це не музейні експонати. Вони живі, поки люди їх бачать, дбають про них, поки вони вплетені у щоденне життя. Іноді достатньо зберегти один будинок — і навколо нього виростає ціла історія міста.
В.Н.: І все ж — який найреальніший сценарій для цієї будівлі? Не мрійливо, а практично.
— Найперше — юридично зафіксувати пам’ятку: провести обстеження, підготувати облікову документацію, надати їй охоронний статус. Це простий, але дієвий крок, який вводить об’єкт у правове поле.
Далі — мінімальна консервація: відновити пошкоджений фронтон, захистити дах, зробити нове вимощення і зупинити замокання стін. Це не потребує великих коштів, але дає шанс виграти час.
Потім можна залучати партнерів — навчальні заклади, волонтерів, меценатів. Досвід інших міст показує: коли громада починає діяти, до неї долучаються і держава, і приватні донори.
Садиба Гіжицьких — це культурний та історичний потенціал. Варто лише подивитися на неї не як на залишок минулого, а як на точку росту — і вона почне працювати на майбутнє.
Розмовляли Володимир НЕЧИПОРЕНКО, Олена ПЕТРЕНКО
