Від мрії про службу українською до сотень підписів і першої спільної молитви у власному храмі — Потіївка пройшла шлях боротьби, щоб стати частиною Православної церкви України
Перехід села на Житомирщині до ПЦУ став не лише юридичним рішенням, а й випробуванням на зрілість і сміливість. Були тиск, звинувачення у «рейдерстві» й навіть особисті погрози тим, хто взяв на себе відповідальність вивести громаду з-під впливу Московського патріархату. Але саме цей процес дав людям відчуття небаченої єдності — від дитячої мрії молитися українською з прапором до спільної молитви у власному храмі.
Про ціну цього вибору, перші кроки і ризики ми говоримо з Марією Суржик — уповноваженою особою громади на перехід до ПЦУ.
ПОТІЇВКА РОБИТЬ ІСТОРИЧНИЙ ВИБІР: ЕМОЦІЇ, ЦІНА І ПЕРШІ ЮРИДИЧНІ КРОКИ
— Маріє, день, коли громада Потіївки проголосувала за перехід до ПЦУ і вперше відчинила храм, вже називають історичним. А чим це було для вас особисто і для села загалом?
— Для мене це насамперед виконана мета — громада зробила крок, про який ми говорили ще з 2022 року. Тоді й наш професор родом з Потіївки — пан Леонід Тимошенко, і Віктор Волівецький, і Василь Кисиленко, який теж був одним з перших ініціаторів, порушували тему, але не було державних рішень, нормативної бази.
До речі, Василь Кисиленко почав публікувати заклики до селян, щоб вони встали і очистили храм від МП. Це після інциденту, коли на Житомирщині піп МП побив хлопчика з прапором. Саме з того моменту селяни завелися і стали активно дискутувати, сперечатися за ту тему, чи потрібне тут МП чи ні. Включення Тимошенка, Волівецького, Лантуха та інших вже було наслідком появи тієї революції в соцмереж.
Коли з’явився закон, я знову почала писати публікації, нагадувати історію нашої церкви, пояснювати, як Москва намагалася її знищити. Люди почали відгукуватися.
Перелом стався у серпні. Я приїхала у відпустку й потрапила на службу українською, яку відправив архієпископ Володимир. І тоді моя маленька племінниця сказала: «Хочу купити прапор і піти молитися українською». Ця щирість дитини дуже вразила і мене, і людей.
Наступного дня ми зробили плакат і пішли збирати підписи. За кілька днів було вже 375. Потіївка — село непросте, із різними поглядами, але стало зрозуміло: громада готова. Люди просто довго боялися конфліктів і жили під московськими наративами про «розкольників».
А коли долучилися матері наших загиблих Героїв і сказали: «За це воюють наші хлопці», сумнівів не залишилося. Громада довірилася — і ми пішли вперед.
— Якою виявилася ціна цього рішення для тих, хто прагнув приєднатися до ПЦУ?
— Найстрашніша ціна — це життя наших людей. Достатньо пройтися алеєю пам’яті: місця там майже немає, ми вже говоримо про її розширення. З 2014 року втрати — найбільший наш біль. Є й інша ціна — кілька місяців постійної напруги, суперечок, персональних атак на мене.
Дехто казав, що я «розсварюю» громаду. Але я вважаю це не розколом, а зоною росту. Ми дорослішаємо як спільнота, стаємо сильнішими морально й патріотично. Такої єдності я не бачила від часів Майдану чи перших днів великої війни.
— 16 вересня ви публічно заявили, що боїтеся за своє життя. Що змусило вас так сказати?
— Так, я справді боюся. Півтора місяця я перебуваю в центрі протистояння: основні удари спрямовані на мене — за те, що я підняла тему, вийшла до людей і сказала своє слово. У перші дні це було дуже страшно: і прямі погрози, і непрямий тиск. Я бачила, які ресурси може залучати країна-агресор.
Пригадалася річниця загибелі Гонгадзе — моторошно усвідомлювати, що й сьогодні небезпечно говорити правду. Згадала й про Андрія Парубія, якого зухвало застрелили у Львові. Я, звісно, розумію, що й сотої частини його внеску не зробила, але це теж справа рук росіян, із якими напряму пов’язана УПЦ МП, хто б там що не говорив. Але все ж, коли думаю про хлопців на фронті, страх відступає.
— Якщо перейти від емоцій до юридичного аспекту: яка ситуація станом на сьогодні, після прийняття рішення?
— Є чітке рішення громади: 244 підписи під протоколом (було 245, одну заяву відкликали — і це абсолютно нормальний демократичний процес). На користь УПЦ МП звучала цифра близько 45, але документів я не бачила. Я підготувала платформу, провела роз’яснення для людей. Далі наш шлях — оформлення протоколу, робота над статутом, реєстрація коду ЄДРПОУ, відкриття рахунку, прозора бухгалтерія.
Питання храму й землі — наступні. Добре, що земля не приватизована, але юридично це непросто. І водночас громада втомилася чекати. Наших воїнів ховали під дощем на площі, востаннє — навіть у клубі, бо лила злива. Зараз люди піднялися: «Не будемо прощатися з Героєм на асфальті».
Так, хтось каже «рейдерство». Але хто зламав кілька штахетин біля брами? Двоє воїнів АТО, які самі мають проблеми зі здоров’ям після фронту. Хто зайшов усередину? Матері, жінки й діти. Це був акт гідності.
— А якщо говорити про підтримку цифрами: скільки людей виступили «за» перехід?
— Під протоколом — 244. А на початку, коли ще не було тиску й погроз, ми зібрали 375 підписів. Їх могло бути й більше, але я зупинила процес, бо зрозуміла: настав час переходити від збору підписів до юридичних дій.
ОПІР І ПІДТРИМКА: РЕАКЦІЯ УПЦ МП ТА МІСЦЕВОЇ ВЛАДИ
— Після ухвалення рішення про перехід громади до ПЦУ ви, безумовно, зіштовхнулися з реакцією іншої сторони. Як поводилися прихильники УПЦ МП та сам настоятель?
— Я розумію цих людей: вони 30 років ходили до цього храму, вкладали час, гроші, сили. Але вони ж бачили, що процес іде давно. Вони знали настрої громади, читали коментарі. Їх ніхто не принижував — навпаки закликали: «Перейдіть разом із нами, ви станете героєм, ми збережемо вам місце, допоможемо відреставрувати храм».
Священник сьогодні каже, що його «не кликали» — це неправда. Особисто писала йому в коментарях, інші люди теж зверталися.
— Прихильники МП називають це «рейдерським захопленням». Як ви відповідаєте на таке трактування?
— Храм — це спільний простір громади, а не чиясь приватна власність. Та й сама будівля має непросту історію: у радянські часи тут був клуб, старші люди ще пам’ятають концерти на електрогітарах. І в якому стані цей клуб тоді залишили, у такому майже й застали тепер храм. Стан поганий. Газ провели, люди здавалися, але священник не платив — його відключили. Узимку було холодно. Про це колишні парафіяни воліють мовчати.
— У таких історіях важлива й позиція місцевої влади. Чи відчували ви підтримку сільської голови?
— За законом, посадова особа не має права підтримувати жодну конфесію. Як громадянка — вона може мати свої погляди, але як голова сільради мусить керуватися законом. Формально саме так і було. Але люди телефонували й казали: із сільради йшла «рекомендація» не відвідувати збори, які називали «збіговиськом». Тому серед учасників було менше представників «із посад». Я їх розумію: тиск існує.
— Проте найбільше обурення викликав епізод на День Незалежності, коли на алеї пам’яті з’явився священник МП. Чому це стало переломною точкою?
— Це справді було болісно. Матері загиблих воїнів обурилися найбільше. Адже того ж дня, о 10:30, архієпископ Володимир відправив молитву — приїхав безплатно, ні з кого не взяв жодної копійки. Потім була гаряча, але чесна дискусія: у яку єпархію переходити. Варіант був іще з архієпископом Паїсієм, але він хотів бачити «готовий пакет документів». А Володимир сказав: «Я буду з вами до кінця, у найважчі моменти». Саме ця підтримка зіграла вирішальну роль.
НОВЕ ЖИТТЯ ХРАМУ
— У якому стані громада застала храм після переходу?
— У дуже важкому. Будівля фактично занедбана. Газ давно відрізаний через несплату — узимку там було холодно. Зараз ми навіть не маємо права нічого ремонтувати, доки не оформимо документи на громаду. Перший крок — акт обстеження: інженер перевірить фундамент, стіни, електропроводку. Найнагальніше — заміна вікон. Уже є люди, готові допомогти, але все зможемо робити тільки після отримання коду ЄДРПОУ, відкриття рахунку й прозорої бухгалтерії. Ми вже створили «банку»: кожна гривня фіксується. Віряни це дуже цінують.
— А що з літургійними речами?
— Це окрема проблема. Багато всього зникло. Немає Євангелія, Біблій, потрібних книг і начиння. Щоб служби відбувалися, треба все закупити. Ми не будемо втягуватися у сварки — «де це ділося», «хто винен». Наш шлях простий: відновлювати самотужки.
Водночас знайшли і багато цікавих знахідок, які яскраво говорять про зв’язок з РФ. І згадки про Кіріла, і листи з твердженнями, що в Україні тільки одна церква — та, яку очолює Онуфрій, й церковні книги із зображенням собору у центрі Москви тощо.
— Такі процеси часто роз’єднують громаду. У вас немає суперечок через гроші чи рішення?
— Навпаки — це дуже об’єднує. Люди спершу казали: «Скільки здати? Та не записуйте». Ми пояснили: ні, все лише прозоро — 100, 200 гривень, кожна сума фіксується. Створили телеграм-групу зі священником: там анонси, коли й що робимо, на що саме збираємо кошти. Для людей це новий досвід — бачити прозорість і відчувати, що вони реально впливають.
— А як щодо прихильників попередньої громади УПЦ МП? Вони шукатимуть окреме приміщення?
— Поки що їм не треба — поруч є церква в Моделеві, там служить Василь Вигодованець. Хочуть — можуть їздити туди. Ми ж дверей не зачиняємо. Навпаки: запрошуємо. Кажемо: «Прийдіть і подивіться, що ПЦУ — це не страшилка з телевізора». Кличемо всіх на толоку, незалежно від того, де вони були вчора.
— Які найближчі плани для громади?
— Уже 17 вересня — третя служба: вшануємо святих Віру, Надію, Любов та їхню матір Софію. Після молитви плануємо перше прибирання території. А в суботу буде велика толока: прибиратимемо подвір’я й храмове подвір’я всією громадою. І ще маємо важливу ідею. Ми щойно купили великий флагшток і хочемо встановити його біля храму.
А на Покрову, 1 жовтня, разом із матерями загиблих воїнів урочисто піднімемо прапор України. Це буде символічний момент: уперше на храмовій землі в Потіївці замайорить наш державний прапор.
Запрошуємо всіх — і тих, хто був парафіянином учора, і тих, хто стане завтра. Бо віра — не про російські наративи. Віра — це про єдність, Україну й українську мову.
Розмовляла Олена ПЕТРЕНКО
