«Я бачу зв’язок між тим, що відбувається в Малинській лікарні, і підходами, які сьогодні домінують у громаді. Це одна логіка управління і навіть — дзеркало…»
У Малині Антона Гончарука знають як хірурга і колишнього керівника лікарні. Сьогодні він — лікар першої роти поліцейського підрозділу «Лють» і працює на Донеччині: стабілізаційний пункт, медрота, евакуація, рішення, які приймаються в межах хвилин.
Ми поговорили з ним уже в новому статусі — фронтового медика. Це розмова без офіціозу: про досвід, який неможливо порівняти з цивільною хірургією, про відповідальність у зоні бойових дій і про той внутрішній рубіж, після якого він залишив Малинську лікарню.
Є й друга лінія цієї розмови — події саме у медзакладі. Гончарук не дистанціюється від Малина і не приховує: за ситуацією стежить уважно, бо й сам пішов уже за нинішнього керівництва. Тому звільнення фахівців сприймає не як окремі кадрові рішення, а як продовження процесів, які, на його думку, почалися раніше.
«Я НЕ ХОЧУ ДОВОДИТИ, ЧОМУ ВРЯТУВАВ ДИТИНУ»
— Антоне Віталійовичу, ви — хірург із багаторічним стажем, відома у Малині людина, свого часу керували Малинською лікарнею. І раптом — рішення йти у військо. Що стало тією внутрішньою точкою, після якої ви зрозуміли: час змінювати операційну на фронт? І де ви служите сьогодні?
— Я лікар першої роти поліцейського підрозділу «Лють». Працюю на стабілізаційному пункті та в медроті. Більше деталей, думаю, не варто називати.
Якщо говорити відверто, вирішальною стала ситуація в Малинській лікарні. Не якийсь один епізод, а загальна атмосфера. Але був випадок, який став для мене особистою точкою.
— Ви маєте на увазі історію з апендицитом?
— Так. У нас є так званий маршрут пацієнта: якщо дитині до 18 років і підозра на апендицит, її мають везти до Коростеня. Це визначено, я це добре знаю.
Але до мене звернулися батьки 13-річної дівчинки. Клініка була очевидна: біль, аналізи підтверджують запалення. Я пояснив мамі, що за маршрутом потрібно їхати в іншу лікарню. Вони сіли в машину, доїхали до повороту — і повернулися. Сказали: «Ми нікуди не поїдемо. Ми довіряємо вам. Хочемо, щоб оперували ви».
Це непроста ситуація. З одного боку — є формальний порядок. З іншого — перед тобою дитина, у якої в будь-який момент може статися перфорація. Я доповів головному хірургу області. Мама написала розписку. Я зробив усе юридично правильно і взявся оперувати.
Апендикс був флегмонозний, фактично на межі розриву. Якби втратили ще трохи часу, наслідки могли бути значно серйознішими. Дитина одужала, на третій день пішла додому. Через тиждень прийшла на огляд — усе чисто, без ускладнень. І я досі переконаний: з медичної точки зору це було правильне рішення.
— Але історія на цьому не завершилася…
— Ні. Через два тижні я чергую вночі, і мені телефонує теперішній директор Михайло Драгомерецький: потрібно написати пояснювальну. Я детально описав ситуацію — клініку, аналізи, розписку матері, погодження з обласним хірургом. Згодом попросили ще одну пояснювальну. Потім повідомили про комісію.
І знаєте, для мене важливим було навіть не слово «комісія». Важливим був тон. Приблизно такий: «Не займайтеся самодіяльністю».
Я сприйняв це як сигнал. Що ініціатива, навіть коли вона в інтересах пацієнта, стає проблемою. Що рішення лікаря, який бере на себе відповідальність, можна поставити під сумнів.
Коли після нічної операції ти маєш доводити, чому врятував дитину, починаєш серйозно замислюватися. І справа тут не в образі. Для мене медицина — це передусім відповідальність. Якщо я бачу, що треба оперувати тут і зараз, я повинен це зробити. А не думати, чи не стане це приводом для чергової комісії.
І саме тоді я вперше по-справжньому поставив собі питання: чи хочу я працювати в системі, де головним стає не пацієнт, а формальна відповідність маршруту.
— Якщо правильно пригадую, то там ще була якась ситуація із лапароскопією.
— Мені сказали: «Не займайтесь лапароскопією. Відійдіть. Не треба». Але справа в тому, що я цю лапароскопічну стійку вибивав вісім років у Шостака (Шостак Олексій Григорович, колишній мер Малина – ред.). Вісім років добивався, щоб її купили. Коли її нарешті придбали — ми почали робити операції. І тут мені кажуть відійти.
— А що було найважчим у цьому рішенні – піти з лікарні? Професійно й по-людськи.
— Колектив. Операційний блок, хірургічне відділення — це ж люди, яких ти підбирав роками. Це команда. У медицині без довіри нічого не працює.
— Якби повернути час до листопада, ви б зробили той самий вибір?
— Думаю, так. Це було зважене рішення. Я не приймав його імпульсивно. Я розумів, куди йду і що мене чекає. І якщо чесно, зараз я не шкодую.
«ТУТ НЕ ДУМАЄШ ПРО ШОВ. ДУМАЄШ, ЩОБ ЛЮДИНА ВИЖИЛА»
— Давайте тепер трохи про ваше сьогодення. Ви вже кілька місяців у «Люті». Пам’ятаєте свою першу зміну — той перший випадок, коли ви усвідомили, що тепер працюєте вже не в цивільній лікарні, а фактично в умовах війни?
— Так, пам’ятаю дуже добре, бо перші зміни завжди закарбовуються в пам’яті. Тоді привезли важкого пораненого з проникаючим пораненням лівої легені. Сатурація була 68 — це дуже низький показник, фактично легеня майже не працювала, і людина дихала лише частково.
Ми одразу почали діяти: поставили дренаж у грудну порожнину, вивели повітря і кров, паралельно працював анестезіолог, контролював показники. Там були й інші поранення, осколкові, але критичною була саме легеня. У такі моменти не думаєш про те, де ти знаходишся — на фронті чи в мирній лікарні, ти просто концентруєшся на тому, щоб зробити все правильно і швидко.
На стабілізаційному пункті наше завдання відрізняється від роботи в повноцінній операційній: ми не завершуємо лікування, не проводимо великих втручань, а повинні стабілізувати стан — зупинити кровотечу, відновити дихання, вивести людину з шоку і підготувати її до подальшої евакуації. Це, по суті, перший і дуже важливий етап.
— Не було внутрішнього відчуття, що війна — це все ж інший рівень напруги, інша концентрація, інша ціна помилки?
— Знаєте, я 23 роки в хірургії, і за цей час доводилося бачити різне: складні травми, екстрені нічні операції, втручання, коли рахунок ішов на хвилини. Тут усе відбувається швидше і жорсткіше, але для мене це не щось поза межами професії.
Різниця, мабуть, у тому, що в цивільній лікарні ти маєш більше часу, більше інструментів, більше стерильності. На фронті умови простіші, інколи грубіші, і ти перш за все думаєш не про ідеальний шов, а про те, щоб людина дихала і щоб її серце працювало. Антибіотики вводяться одразу, протишокова терапія — одразу, бо головне — зберегти життя.
— Ви фактично працюєте в зоні бойових дій. Наскільки ці умови — постійний звук артилерії, близькість фронту — впливають на роботу?
— Так, стабілізаційний пункт розташований на Донеччині, деталі локації називати не буду. Ми знаходимося в підвалі житлового будинку, і над нами триває війна — чую, як працює артилерія, як пролітають снаряди. Але коли привозять пораненого, ці звуки відходять на другий план, бо вся увага зосереджена на пацієнті.
Працюємо за графіком чотири доби на стабпункті, потім чотири доби в медроті в Краматорську, де вже більше перев’язок, контроль за станом, підготовка до наступного етапу лікування. Це постійний ритм, до якого швидко звикаєш.
— За ці місяці був випадок, який ви запам’ятали особливо — не обов’язково через драматизм, а через відчуття, що саме в цю мить все вирішувалося буквально на цифрах монітора?
— Напевно, той боєць із пробитою лопаткою та проникним пораненням грудної клітки. У нього був гемоторакс, і коли його привезли, сатурація також трималася на рівні 68. Після дренування показники почали поступово зростати, і коли ти бачиш, як цифри на моніторі повільно піднімаються до 98, це завжди дає внутрішнє відчуття, що ти встиг і зробив усе правильно. Воїн житиме.
Втім, тут немає одного «особливого» випадку, бо кожен день приносить нові виклики. Ми сприймаємо це як роботу, яка має бути виконана чітко і без зайвих емоцій, хоча, звісно, кожна історія залишається десь усередині.
— Часто говорять про турнікети — що на початку повномасштабної війни через неправильне їх накладання люди втрачали кінцівки. Ви, як хірург, бачили ці наслідки. Наскільки ситуація змінилася зараз і чи справді військових навчили діяти інакше?
— На початку повномасштабної війни справді було багато ампутацій, і значна частина з них була пов’язана з неправильним накладанням турнікетів. Зараз ситуація суттєво змінилася, бо військових навчили правильно діяти: турнікети попускають, контролюють стан тканин, за потреби роблять фасціотомію, перевіряють, чи м’яз реагує. Якщо м’яз живий, кінцівку можна врятувати, і це дуже важливо, бо йдеться не лише про виживання, а й про якість життя після поранення.
— Якщо пояснити простими словами, чим військова медицина відрізняється від цивільної?
— У цивільній хірургії ти думаєш про довгостроковий результат — як заживе шов, як пацієнт почуватиметься через місяць чи рік. У військовій медицині перше і головне питання — чи доживе людина до наступного етапу. Якщо вона дихає, якщо стабілізована і її можна передати далі, значить, ми виконали свою роботу так, як повинні. І можна видихати.
«ВИПРОБУВАННЯ Є ВСЮДИ — І В ЦИВІЛЬНІЙ МЕДИЦИНІ, І ТУТ»
— Розумію, що, можливо, ще рано підбивати підсумки, але спробую поставити трохи ширше питання. Що на фронті найсильніше випробовує хірурга — техніка, обставини, психіка?
— Скажу відверто, я не люблю гучних формулювань. Випробування є всюди — і в цивільній медицині, і тут. На фронті складніше з погляду умов: менше ресурсів, більше терміновості, інколи нестача часу на роздуми. Але для хірурга головне випробування завжди одне — відповідальність.
Ти розумієш, що помилка коштує дуже дорого. І не через чиюсь оцінку, а через те, що перед тобою жива людина. Психологічно, мабуть, найважче — це не поранення, не кров, не шум. Найважче — коли не встигаєш. Коли розумієш, що зробив усе можливе, але організм не витримав. Це речі, до яких неможливо повністю звикнути.
— Зараз, там, де ви працюєте, ви відчуваєте, що вам довіряють?
— Абсолютно. І це для мене дуже важливо. Команда прийняла одразу, без зайвих питань. Тут ніхто не дивиться на твої колишні посади чи регалії. Дивляться на те, як ти працюєш. Якщо ти робиш свою роботу професійно, якщо не панікуєш і не перекладаєш відповідальність — довіра з’являється швидко.
Більшість із тих, з ким я зараз поруч, — це дуже прості, спокійні, внутрішньо міцні люди. Вони не розповідають про героїзм, вони просто роблять свою роботу.
— Чи відчуваєте, що цей досвід — фронтової медицини — вже вплинув на вас не лише як на хірурга, а й як на людину?
— Як лікарю, — вона, швидше, додала досвіду. Ми з Анатолієм Івановичем Гаманюком ще у 2022 році у нас, в Малині, працювали в режимі, коли на чотири столи нас було двоє, і це теж був дуже інтенсивний період. Тому сам принцип роботи в умовах навантаження для мене не новий. Як і в умовах війни, бо не є секретом, що на початку повномасштабного вторгнення у нашій міській лікарні рятували життя і цивільних, і військових.
Як людина… Можливо, я став спокійнішим у якихось оцінках. Починаєш інакше дивитися на дрібниці, які раніше здавалися важливими. Коли щодня бачиш, наскільки крихке, делікатне життя, то деякі речі просто перестають тебе зачіпати.
— Частина медиків, які нині керують у Малині, родом із того регіону, де зараз служите ви, працювали там. І фактично ви опинилися там, де, можливо, мали би бути і вони. Ви це якось для себе осмислюєте?
— Я розумію, що ви маєте на увазі. І, так, певний внутрішній паралелізм у цьому є. Але я не сприймаю це як історію про «хто де мав бути». У кожного своя траєкторія.
Моє рішення не було абстрактним чи романтичним. Воно народилося з конкретних обставин — із того, як почала змінюватися атмосфера в лікарні після зміни керівництва.
«ТРИВОЖНО, КОЛИ ЙДУТЬ ТІ, ХТО МАЮТЬ ВЛАСНУ ПОЗИЦІЮ»
— Не можу не запитати: ви стежите за тим, що зараз відбувається в Малинській лікарні? Якщо порівнювати період, коли ви працювали директором, і нинішню ситуацію — у чому ви бачите принципову різницю?
— Я не хотів би давати оцінки — краще наведу цифри, а висновки кожен зробить сам. Коли я очолював лікарню, ми фактично шукали ресурси навіть на базові речі. За 75 тисяч гривень депутатських коштів вдалося зробити косметичний ремонт у хірургічному та травматологічному відділеннях. Колеги також долучалися: приблизно за 120 тисяч гривень поклали плитку в маніпуляційній та на кухні.
Це були дуже скромні можливості, і ми намагалися використати їх максимально раціонально — без масштабних проєктів, але з реальним ефектом для роботи відділень.
Сьогодні мова йде про ремонти приймального відділення в сумах близько семи мільйонів гривень. Я не заперечую проти ремонту — лікарня має виглядати достойно. Питання в іншому: щоб фінансування було системним і зрозумілим, щоб не виникало відчуття різкого дисбалансу між різними періодами.
— Тобто ви говорите не про сам факт фінансування, а про підхід до нього?
— Саме так. Підтримка була і раніше, але вона була обмеженою і дуже обережною. За сім місяців 2023 року лікарня отримала близько двох мільйонів гривень фінансування, при тому що окремі відділення залишалися збитковими і потребували постійної підтримки.
Тому, коли зараз з’являються значно більші суми, природно виникають запитання — не до того, що кошти виділяються, а до принципів їх розподілу в різні роки.
Щодо інших речей… До мене доходять різні розмови про розцінки на операції, суми вражають. Але це чутки. Поки немає фактів, я не вважаю професійним це коментувати.
— За останній час із лікарні звільнилося чимало фахівців. Одна з резонансних історій — звільнення Тетяни Ковальської. Як ви це сприйняли?
— Коли я прочитав про звільнення Тетяни Ковальської — санітарки з 15-річним стажем і без жодного дисциплінарного зауваження, — мені стало по-людськи боляче. У хірургії всі бачать лікаря: він зайшов, прооперував, вийшов. Але мало хто замислюється, що операційна тримається на людях, які щодня миють, стерилізують, готують інструменти, забезпечують порядок. Без них система просто зупиниться.
Медицина — це не вертикаль посад, це команда. І коли з колективу йдуть люди з багаторічним досвідом — добровільно чи під тиском обставин, — це завжди сигнал. Для мене особливо тривожно, коли йдуть ті, хто не мовчать, хто має власну позицію, хто дозволяє собі ставити запитання й коментувати процеси. Лікарня не може розвиватися в атмосфері, де ініціатива або критичний погляд сприймаються як загроза.
Про скандальне і навіть принизливе звільнення Анатолія Івановича Гаманюка, який віддав лікарні громади майже 50 років свого життя — взагалі мовчу. Він мій вчитель, мій наставник, людина з великої букви, яка мала зовсім не так йти на пенсію…
— Ви залишаєтеся депутатом Малинської міської ради. За ситуацією в громаді стежите?
— Так, стежу. Можливо, не так активно, як раніше, але загальні тенденції бачу. І скажу обережно: те, що відбувається сьогодні в Малинській лікарні, не є ізольованою історією. Я бачу зв’язок між подіями в лікарні й підходами, які зараз домінують у громаді. Це одна логіка управління — лікарня тут лише дзеркало. У ній дуже швидко стає видно, як ухвалюються рішення, як розподіляються ресурси і як ставляться до людей. Хто розуміє контекст — той зрозуміє.
— Тоді запитаю прямо: чи можливе ваше повернення до Малинської лікарні — вже не як пацієнта, а як лікаря?
— Я ніколи не говорю «ніколи». Малинська лікарня — це значна частина мого професійного життя: роки роботи, складні операції, чергування, команда. Це не сторінка, яку можна просто закрити.
Але повернення можливе лише за однієї умови — якщо буде можливість працювати професійно і чесно, якщо буде інше керівництво. Для мене принципово, щоб очільник мислив медичними категоріями, а не лише адміністративними. Щоб завідувач відділення мав реальні повноваження і відповідав за результат, а не виконував формальну роль.
Якщо повертатися — то в середовище довіри і спільної професійної логіки. Інакше це буде лише імітація роботи. Мені це не потрібно.
— Тобто питання не в посаді, а в принципах?
— Саме так. Посада — це інструмент. Якщо вона дозволяє працювати правильно, вона має сенс. Якщо ні — вона нічого не варта.
— Коли ви залишали лікарню разом із Гаманюком, вас публічно підтримали пацієнти, мешканці громади. Сотні людей писали слова вдячності. Що б ви хотіли сказати їм сьогодні?
— Насамперед подякувати. Для лікаря довіра — це головне. Коли людина обирає тебе не через табличку на дверях, а тому що знає: ти не відмахнешся і зробиш усе, що можеш, це дорогого варте.
Тоді я зрозумів, що ті роки роботи були не просто посадою чи функцією. Це були живі стосунки з людьми: пацієнтами, колегами, командою.
Колегам скажу просто: бережіть себе і професію. Обставини можуть змінюватися, керівництво може змінюватися, але повага до своєї роботи — це те, що залишається. Лікарня — це не стіни і не кабінети, це люди, які щодня приходять і чесно роблять свою справу.
Я вдячний усім, з ким довелося працювати. І тим, хто лишився, і тим, хто пішов. Ми можемо бути в різних місцях, але професія нас об’єднує.
Сьогодні мій день починається не в Малинській лікарні, а на Донеччині. Але суть не змінилася: якщо перед тобою людина, ти маєш зробити все, щоб вона жила. І це, мабуть, єдине, що для мене по-справжньому важливе.
Розмовляла Олена ПЕТРЕНКО
