«У спорті не завжди перемагають найсильніші. Дуже часто виграють ті, хто витримує — працею, волею і терпінням»
13–14 грудня у Малині відбувся XII Всеукраїнський турнір з вільної боротьби «Крок до Олімпу» — традиційні змагання на призи срібного призера XXX Олімпійських ігор у Лондоні, Заслуженого майстра спорту України та нашого талановитого земляка Валерія Андрійцева. Турнір уже багато років поспіль проходить на підтримку Збройних Сил України та залишається однією з найпомітніших спортивних подій.
Цьогоріч у змаганнях взяли участь близько 200 юних борців із 14 міст України. За підсумками двох днів командний залік виглядає так: перше місце виборола команда Любешівського спортивного клубу «Скіф» (Волинська область), друге — Малинська дитячо-юнацька спортивна школа ім. Й. Л. Кульчицького, третє — ГО «Асоціація спортивної боротьби Рокитнівщини».
Про сенс цього турніру, про спорт у час війни та про відповідальність дорослих перед дітьми ми поспілкувалися з одним з ініціаторів «Кроку до Олімпу» — Валерієм Андрійцевим.
«ЯКІСТЬ — ЦЕ КОЛИ ДИТИНА НЕ БОЇТЬСЯ ЗРОБИТИ ПЕРШИЙ КРОК»
— Турнір «Крок до Олімпу» за ці роки помітно виріс. Як він змінився не лише за масштабом, а й за якістю того, що ви сьогодні бачите на килимі?
— Якщо говорити саме про якість, то треба розуміти одну річ: для багатьох дітей це перші серйозні змагання. І первинний задум цього турніру був не в тому, щоб одразу показати «великий результат», а в тому, щоб дати можливість — передусім нашим малинським дітям — реалізувати себе, зробити свій перший крок.
Одна з принципових речей — відсутність благодійного внеску. В Україні таких турнірів небагато. Для батьків це дуже важливо, бо участь у змаганнях — це не лише старт, а й дорога, харчування, проживання. Це серйозні витрати. А тут дитина може вийти на килим без додаткового фінансового тиску.
Для мене саме в цьому і є якість — у доступності й мотивації. Коли дитина не боїться почати.
— Валерію, а як узагалі виникла ідея «Кроку до Олімпу» і чому саме такий формат?
— Ідея народилася після Олімпійських ігор. Поруч зі мною тоді були мої тренери — Ігор Малинський і наш перший тренер Анатолій Олександрович Задорожній, а також Олександр Ткачук. Ми думали, як мотивувати юнаків і дівчат саме перед зимовими канікулами.
Зазвичай у цей період діти вже живуть очікуванням свят, і тренування відходять на другий план. А на той момент в Україні фактично не було турніру для цієї вікової групи напередодні Нового року.
(фото: Малинська мерія)
Тоді якраз було свято Святого Миколая. Логіка була дуже проста: якщо Миколай — то подарунки мають бути для всіх. Ми вирішили, що кожен учасник отримає подарунок, незалежно від результату. Щоб жодна дитина не поїхала додому з відчуттям поразки.
Спочатку це був обласний рівень. Але вже на другий-третій рік почали приїжджати команди з інших регіонів. Усі знали: тут є боротьба, тут є атмосфера і увага до дітей. І для нас це було головне.
«МАЛИН МАЄ СПОРТИВНІ ТРАДИЦІЇ — І ЦЕ НЕ ВИПАДКОВІСТЬ»
— Турнір із роками став частиною розвитку не лише спорту, а й місцевої інфраструктури. Це було свідомо?
— Так. Коли сюди приїжджають команди з області й з усієї України, вони бачать, що тут є життя і рух. Сам турнір став точкою притягання: він залучав кошти різного походження — спонсорські, партнерські, благодійні, бюджетні програми, увагу меценатів і громади. Саме завдяки цьому поступово оновлювалася інфраструктура спортивної школи — міняли вікна, робили вентиляцію, проводили ремонти. Це був не разовий крок, а тривалий процес, що розвивався навколо турніру.
І важливо розуміти: Малин має спортивні традиції. У мене є олімпійська медаль. У нас є Ірина Коляденко — дворазова олімпійська призерка. Її тренер Володимир Яременко — теж із Малина. Це не випадковість. Це означає, що тут є потенціал.
Головне, щоб і батьки, і громада це усвідомлювали: про Малин можуть знати у світі завдяки спорту. І це вже відбувається.
— Цікаво дізнатися: які риси у дітей цього віку для вас найважливіші? Чи видно їх уже на турнірі?
— На турнірі я насамперед дивлюся не на техніку. Не завжди важливо, наскільки «красивий» прийом. Мене більше цікавить характер: як дитина поводиться на килимі, чи доводить свої дії до кінця, як реагує на поразку.
Але на цьому етапі дуже рано робити далекі прогнози. Найважливіше — створити базу. Базу для того, щоб дитина або пішла далі у спорт вищих досягнень, або просто виросла здоровою, сильною людиною.
— Турнір проходить на підтримку ЗСУ. Як війна вплинула на дитячий спорт?
— Я завжди пояснюю дітям просту річ: у кожного своя робота. Ми можемо проводити змагання лише завдяки тому, що є наші захисники — Сили оборони України.
Для військових — своя Перемога. Для спортсменів — своя. Коли діти виїжджають за кордон і підіймуть український прапор, це теж форма боротьби. У багатьох із них воюють батьки. І їхнє завдання — бути сильними і здоровими, й готовими до будь-яких викликів долі. Боротьба дає дуже важливу базу — і для здоров’я нації, і для життя загалом. І хлопцям, і дівчатам.
«ПЕРЕМАГАЄ НЕ НАЙСИЛЬНІШИЙ, А ТОЙ, ХТО ВИТРИМАЄ»
— Якщо підсумувати: чи бачите ви потенціал у теперішніх вихованцях? І яку пораду дали б саме їм?
— Я завжди кажу дуже просту річ: на цьому етапі потенціал є у кожного. Питання лише в тому, хто скільки готовий вкласти праці.
Комусь достатньо зробити тридцять повторень, щоб прийом почав виходити. Комусь потрібно сто. У кожного свій шлях. І тут усе впирається в одне — хто витримає.
Бо в спорті не завжди перемагають найсильніші фізично. Дуже часто перемагають ті, хто бере своєю працею, волею і терпінням.
— А от якби можна було повернутися у момент, коли «Крок до Олімпу» лише задумувався, ви були б задоволені тим, що бачите сьогодні?
— Чесно кажучи, я про це тоді взагалі не думав. Не було якоїсь картинки «кінцевого результату». Мені просто приємно бачити, що сюди приїжджають діти — що турнір живе і потрібен.
Ми навіть розглядали ідею зробити «Крок до Олімпу» міжнародним. Але зараз є об’єктивні обмеження — насамперед питання безпеки. Укриття в школі не розраховане на ту кількість учасників, яка була до війни. А тоді, нагадаю, спортсменів було вдвічі більше.
Звісно, хотілося б мати окрему локацію або сучасне приміщення, де навіть в умовах війни можна було б приймати стільки дітей, скільки хочеться — із великим укриттям і відповідною інфраструктурою. Я дуже сподіваюся, що міська громада, обласна адміністрація та різноманітні організації з часом долучиться до створення таких умов.
Але принципово для мене одне: цей турнір має залишатися саме в Малині. Це частина нашої історії, наших спортивних традицій і нашої відповідальності перед дітьми.
Розмовляла Олена ПЕТРЕНКО
