Нагадав тему фейсбук-френд, а задуматися змусив допис на сторінці Малинського краєзнавчого музею
Це нещодавній допис 2025 року про рід Скуратівських, де є таке:
«Село Скурати – одне з трьох сіл Малинщини, де з давніх часів мешкали представники овруцької околичної шляхти. Воїни цього роду мужньо боронили рідну землю від ворожих зайд, були активними учасниками Національно-визвольної війни українського народу 1648-1657 років, підтримували православ’я в його протистоянні католицизму».
Якби це було з радянського підручника історії… Хоч ні – там шляхта взагалі табуйована в позитивних контекстах. Якби це було з українських підручників, виданих у 1990-х, то ніхто не звернув би й уваги. Але як таке писати у 2025 році?
З сьогоднішньою базою знань це ріже око лозунгом «Назад в есесесер!» До того ж це не приватна писанина «всім відомого Івана», а від офіційної структури міської ради.
Завжди хочеться запитати в такій ситуації: «звідки ви це берете?!»
Але не питаючи пішов для початку у Вікіпедію шукати Заушшя, бо тут ще й фейсбук-френд нагадав тему. Серед посилань побачив статтю знайомого автора: «Тимошенко В. У лещатах двоглавого орла (Овруцька околична шляхта в XIX – на початку ХХ ст.).— Українознавство, 2009, № 2 (31).— С. 55—59».
Із заголовка можна зрозуміти, що текст буде про вплив російської держави на околичну шляхту, якщо лещата – вплив деструктивний, період – на межі 19-20 століття. 5 сторінок тексту. Читаємо. Читаємо… Щось тут не те: а коли ж про «орла» буде?
Ось набір цитат з тексту, щоб і ви зрозуміли:
«Знання української історії довело, що наш народ має давні традиції в боротьбі за незалежність» (боротьба знедолених — наше все!)
«Українська шляхта-рицарі прославилася не лише мужнім протистоянням турецько-татарським набігам, що обезкровлювали країну, але і своєю багатовіковою боротьбою проти ополячення і окатоличення краю» (адаптація: замість козаків — вже шляхта)
«Яскрава сторінка історії околичної шляхти – її боротьба на захист православ’я, проти окатоличення жителів краю. Особливої гостроти ця проблема набула після приєднання Правобережної України до Польщі» (а хто й коли від’єднував?)
«Ігнатій Єлець подарував єзуїтам власний маєток у Ксаверові. Останні заснували тут свій колегіум і бурсу, прагнучи перетворити містечко на оплот католицизму» (зрадливі багатії)
«Проте прагнення єзуїтів надовго закріпитися в Ксаверові виявилися марними. Овруцька околична шляхта очолила масові виступи місцевого населення проти них» (а хто ж був там масово окрім шляхти?)
«Центрами боротьби проти окатоличення стали православні храми та братства» (боротися — тільки боротися!)
«Цілком закономірно, що овруцька околична шляхта стала активним учасником визвольних змагань українського народу» (незакономірна закономірність)
«Польські магнати, <…>, почали цілеспрямований наступ на вільнолюбну околичну шляхту» (якщо магнати — то тільки польські!)
«Однак польські магнати не відреклися від своїх планів підкорити околичну шляхту».
«Завдяки освіті, здобутій у православних монастирях чи єзуїтських колегіях, певна частина представників овруцької околичної шляхти…» (як же так?! в єзуїтьських?)
«А наприкінці століття взагалі виникла загроза викорінення околичної шляхти як суспільного явища. І лише розпад Польщі і приєднання Правобережжя до Російської імперії загальмувало цей процес» (то РІ спасітєль, а не лещата?)
«Після приєднання Правобережжя до Російської імперії овруцька околична шляхта однією з перших переходить до православ’я…» (Перша?! Аж у 1839-му?)
«Тим паче, що російські чиновники не вельми замислювалися над тим, що серед шляхтичів чимало ополячених насильницьким шляхом…» (тільки насильно!)
У статті є історичні відомості, є багато посилань на джерела, але це стаття не про тиск «двоглавого орла», а методичка радянської історіографії, трохи підправлена під сучасні реалії.
Заголовок обіцяє розгляд тиску Російської імперії на околичну шляхту XIX – поч. XX ст., але значна частина тексту присвячена XVI–XVII ст. та конфліктам із польськими магнатами і єзуїтами. Це робить статтю змістовно «розмитою» і такою, що не відповідає заявленій темі.
Чітко простежується тенденційність і спадщина радянської історіографії: поляки та католики змальовані як агресори, що прагнули «окатоличити» край, а околична шляхта ідеалізується як «вільнолюбні оборонці православ’я» та героїчні борці (тут шляхту підлаштовують під сучасний лад).
Примусове «ополячення» й «покатоличення» подані як майже тотальні явища, хоча насправді процес був повільним і часто добровільним, мотивованим кар’єрою та соціальними вигодами.
Простежується твердження про «тотальну православність» околичної шляхти, хоч це перебільшення — вона була конфесійно строкатою.
Риторичність та патетика нагадують радянські «історико-патріотичні нариси»: багато пафосних формул («любов до рідної землі, зрошеної кров’ю предків», «гордість сучасників»), а не наукову статтю…
А що ж там про «лещата» і «орла»? Скромно-нейтрально: ну прийшли, ну відібрали у багатьох дворянство… Що ж тут ще.
Автор статті: Тимошенко Василь, кандидат історичних наук, директор школи (м. Малин Житомирської обл.). 2009 рік.
Ви думаєте автор дуже змінився у 2025 році? Змінився: він підлаштовується під сучасність, можливо, й змінюється ментально, але все одно тягне за собою оті задавнені штампи. Вони не такі очевидні для загалу, але для мене як червоні ліхтарі.
А ще цей автор головний експерт у декомунізації, дерадянізації, дерусифікації, деімперіалізації. Тому перефразую трохи один вислів: «Скажіть, хто ваш експерт – і я скажу, хто ви!». А загалом — ми. А ми — ще багато в чому биті радянські валянки. Коли ми вже їх познімаємо?
Предмет розмови: У лещатах двоглавого орла Околична шляхта. В Тимошенко
