«Помєньше пафоса, господа!»
Хтось обгадився, а не зручно має бути мені. Бо несу негатив «на радість малоосвіченій публіці». Мова піде про один допис у фейсбуці та коментарі до нього, або про книгу «Поляки Малинщини: погляд крізь віки». Головна думка: якщо ви «позичили» щось для книги, то не треба цих хіт-парадів.
Ось допис (як є, без правок, хоч варто було б для кращого розуміння):
«Якось я шукав сліди репресованого священника, який був ксьондзом у Малині й відповідно трохи увійшов у цю тематику, натрапляв на різну літературу… 2016 року.
Потім мав нагоду ознайомитися з книгою, обкладинку якої ви бачите. «Для краєзнавців, вчителів, учнів та всіх, хто любить і цікавиться проблематикою етнічної історії нашого краю…» — рекомендують автори у виданні 2021 року.
От у цій книзі певні речі мені здалися знайомими. Перевірив — скопійовані абзаци один в один…
Тому мені було бридкувато дивитися на шоу із премією Скуратівського. Та махнув рукою — переглянув лише склад комісії. Гучно так: «Всеукраїнської літературної премії імені Василя Скуратівського.». Хвалять, батьку, нас, то ви мене, то я вас. Конкурс в найкращих совкових традиціях. Та не про це…
Але тут знову — консули, презентації, канхвєти…
Іспанський сором. Та ще й за «сприяння генконсульства Республіки Польща»
Пане голово Олександр Ситайло чи може удати «очі не бачать — душа не болить»? Але ж навколо нашого містечкового болота є й інші глядачі.
Хоч… Хто зна, може то автор у 2016 році позичив «напрацювання» для книги 2020–2021».
У фейсбуці тут https://cutt.ly/0weluXNx
Я б і залишив все як є, але дискусію продовжила в коментарях Ольга Гура й приписала мені тези яких я не торкався. Ледь не про топтання по українському на догоду роспропаганді, і чи ледь не відстоюю заборону книговидання й конкурсів. Ні — не казав такого й не потураю. Бачу лише спробу мішаниною слів прикрити «невдобний» момент. А ще, мовляв, треба не чорнуху нести а «об’єктивний аналіз».
Ось коментарі:
«Мда, у нас в Малині щодня виходить десятки україномовних книжок, що аж читати не встигаємо… Не дивно, що рос.пропаганда має успіх, адже раша усі тридцять років вкладала гроші, у тому числі, й у своє книговидання, яке завалювало книгарні і книжкові розкладки в Україні. І далеко не самої високої якості, звичайний ширнепотріб. А ми своє товчемо, бо не таке. І автори вічно шукають спонсорів, або й на свої гроші видають 500–1000 примірників, а потім самі ж і розповсюджують, бо ще треба на щось жити. Не виправдовую плагіату, якщо він дійсно є, але це ще треба перевіряти і доводити у суді. Хоча негативна реклама — теж реклама, може хоч книжку почитають і трохи більше знатимуть про поляків на Малинщині».
«Нічого незаконного у виданні книжки і проведенні конкурсу нема, усе інше — це особиста думка і особисте бачення, а воно може бути й упередженим, суб’єктивність ніхто не відміняв. Хтось видає книжки, а хтось критикує, тут нема нічого нового, так було і буде завжди. Об’єктивна критика мала б виглядати інакше: це добре, це погано, тут плагіат (з уточненням, з якого саме матеріалу скопійовано) і т.д. Але ж такий об’єктивний аналіз ніхто не читатиме. А от негатив — то на радість малоосвіченій публіці, яка може й жодної книжки у своєму житті не прочитала, а не те щоб щось написати. А тим більше потоптатися по вчених і кандидатах історичних наук — це ж саме що не на є совкова традиція, коли інтелігенцію опускали нижче плінтуса і травили людці, які й двох слів докупи зв’язати не вміють. Ми це вже проходили».
Ось так — «Не виправдовую плагіату, якщо він дійсно є, але це ще треба перевіряти і доводити у суді».
Звісно я не мав і не маю наміру щось доводити в суді. Я навіть не мав наміру розкладати по полицях плагіат. Я хотів сказати: «Помєньше пафоса, господа!»
Але на прохання Ольги Гури об’єктивний аналіз розділу з книги «Поляки Малинщини: погляд крізь віки». Автори В.Студінський, В.Тимошенко, К.Руденко. 2021 рік.
Нижче порівняння «Розділ 3.2. Трагедія польської громади в 1920—1930-их рр.» нещодавно презентованої книги з «Бернацький В. Р. Релігійні об’єднання Волині-Житомирщини в умовах більшовицького режиму: дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук: 07.00.01. Рівне, 2016» (завантажити можна тут, почитати тут)
Не знаю чий то розділ і хто з авторів так гарно запозичився, але ось вам, як і просили — все по полицях. І це вам не випадковий абзацик, а свідома робота. Що найбільше дивує, так це посилання на джерела, які залишені в тому ж місці, де хтось ретельно міняв номери сторінок на «власні». Мені важко збагнути думки тієї людини, але навіть кожен учень знає, що коли ти переписуєш твір з книжки, то треба туди сюди посовати слова, по іншому сформувати речення… А може це звичка? Це звичка, і це добре толерується, і про це «невдобно» говорити вголос.
Наповнення книги залишу поза увагою, але в голові крутиться декілька запитань: хто такий «архітектор Ігнацій Кордиш» і чому проігнорували Гіжицьких?
