«Меня часто обвиняют в том, что я незаслуженно получаю награды. Так вот, я отказываюсь от наивысшей награды Республики Зимбабве “Золотое кольцо в нос”!» (Л.И. Брежнев)
Оббігши не раз по колу не численні краєзнавчі дослідження, в деяких моментах почали з’являтися сумніви — відповідно почав придивлятися до джерел на які посилаються автори.
Не все клеїться. Хоч стаття зроблена як треба — академічно: обґрунтування, посилання, примітки, автори, та джерела бувають туманні. А ще, буває, зверху пронизано бісером — пропагандистські фразочки у стилі возвеличення «партии – нашего рулевого». Нині «бісер» перенаправлений на інші рейки, але цей «вільний стиль» прихорошування посилює сумніви.
Сумніви й втручання в «святая святих» не обійшлися без колючок, поріцанія і настанов. Настанови, щоправда, езоповою мовою.
От, написав, що Малин і Городища мають різну історію — у кожного своя. Маю зауваження.
Поглянув критично на Миклух — виявляється російські націоналісти. Зіпсував картину.
Мені рекомендують понаписувати, понапрацьовувати, понавидавати… а потім вже щось говорити. Так от, я відмовляюсь від цієї високої нагороди (як Леонід Ілліч) — бути почесним краєзнавцем чи ще яким знАвцем. Не заслужив, і не намагаюся мати такий високий титул.
Але ж, допитливим читачем я можу залишитися? По-перше — це зручно. Знаходиш щось незрозуміле, запитуєш… Може й відповідь отримаєш. По-друге, будь-які твердження можна списати на статус сільського дурника. Це ж добре? Ніхто тобі претензій не виставляє.
Ось знову натрапив на цікаве чтиво. І знову купа запитань.
На сайті Малинського районного суду розміщено посилання на статтю «Суддя з роду Миклух». Автори: Василь Тимошенко, заступник міського голови м. Малина (у 2012 році) Житомирської області, кандидат історичних наук та Віктор Лакизюк, начальник відділу Національної школи суддів України, старший радник юстиції, заслужений журналіст України.
І опублікована не аби де, а у «фаховому загальнодержавному науково-практичному та науково-методичному юридичному виданні «Слово національної школи суддів України». 2012 рік. Номер 1. Просмакуйте ту велич наукової науковості!
Розпочинається стаття з дуже пафосного діалогу.
«Якось під час перерви одного із засідань Київського юридичного товариства (а діялось це у вересні 1880 року1) до Сергія Миколайовича Миклухи, дільничного мирового судді Радомишльського повіту, підійшов Олександр Федорович Кістяківський — професор кримінального права Київського університету (і вже досить відомий на той час учений-криміналіст) — та мовив:
— Тепер я знаю, шановний Сергію Миколайовичу, чому переважна більшість учасників судових процесів, що відбувалися за вашої участі, не мають до вас претензій.
— Чому? — ніяковіючи у відповідь, збентежено запитав Сергій Миклуха.
— Бо ви — надзвичайно порядна людина. Дворянству багато чому є у вас повчитись, насамперед — шляхетності та коректності…
— Якщо в мені і є щось варте наслідування, високодостойний Олександре Федоровичу, то дякувати потрібно насамперед моїм батькам та більш далеким предкам, — щиро промовив Миклуха.
І по хвилині додав:
— Мої прадіди були козацької крові. А козаки вміли тримати слово. Тож і я намагаюся у них повчитися… Чи вдалося — судити не мені…»
Вау! Ось він — бісер! Але наш, український!
І прикро. Раніше я сприймав такі описи за чисту монету, а нині маю відчуття, що мене дурять.
То що ж там казав вельмишановний (справді так) Олександр Кістяківський?
У зазначеній статті є примітка 1 — Кістяківський О.Ф. Щоденник (1874 — 1885): у 2 т. / упор. В.С. Шандра, М.І. Бутич, І.І. Глизь, О.О. Франко. — К., 1994. — т. 1: 1874 — 1879. — 648 с.; К., 1995. — т. 2: 1880 — 1885. — C. 198
Щоденник Кістяківського дуже цікаве чтиво, хоч і на любителя. З огляду на зазначений рік, діалог мав «відбутися» у другому томі. І можливо на сторінці 198.?
Ні. На 198 сторінці Кістяківський мандрує по Європі.
«Возвратившись домой, пили чай. В 9-ть часов пришел Патера. Посидел 10 м. В 1/2 10 ч. я отправился на вокзал. С 25 минут 11 ч. вечера до 20 минут 5 ч. утра я провел в дороге. Ночь провел дурно. Почти не спал. Било темно. Кондуктор не дал купе».
Там взагалі немає діалогів. Це опрацьовані записи однієї людини, яка нотувала своє життя й думки в щоденник.
Так, в Щоденнику згадується Миклуха.
Як от:
«Посетили меня: Познанский, Миклуха, несколько раз, Давиденко, Короткевич, Джалалов, Нежинский, Орачевский и Хроновский. Познанскому и Хроновскому дам рекомендательньїе письма для получения места».
«Посетил меня Миклуха, член Юридического общества. Беседовал о теме для доклада».
«Написал также письма: Баршевскому, Пероговскому, Никитину, Иващенку, брату Павлу, Властелице, Зеленскому, Антоновичу, Смирнову, Миклухе»…
І ще декілька згадок про написані листи.
О, чудний слог, де ж ти!!! Де козаки, де кров, де честь? Напевно десь приховались для більш уважних читачів…
А ми пройдемось далі по юридично-козацькій статті.
Виявляється, батько Сергійка Миклухи видав на смертному одрі настанову сину, якому йшов тринадцятий рік (і в якій навіть не можна сумніватися):
«Тобі буде нелегко, синочку, — сказав Сергієві, — закон і совість не завжди в злагоді, а суддя, хоча він і жива людина, з душею та совістю, змушений неодмінно підкорятися лише закону. Це правильно, Сергію, але закон потрібно тлумачити, проте ж і розумом, і душею, а вирок виносити в ладу з совістю. Це нелегке завдання, але втікати від нього людині-судді ніяк неможливо, тому зваж спочатку гарненько, чи вистачить у тебе громадянської мужності».
«Не будемо ставити під сумнів зміст цієї розмови, про яку повідомляє дослідниця, бо, гадаємо, що подібні настанови старшому синові перед своєю смертю Микола Ілліч Миклуха міг таки дати…» — упереджують будь-які зауваги автори статті Василь Тимошенко та Віктор Лакизюк, хоч і гадають.
А хто ж дослідниця? Йдемо до примітки…
Виявляється стаття в газеті «День» від 2005 року «Лицар гуманізму. Українське коріння Миклухо-Маклая». Авторка Марія Бойчук
Отак. Якщо в статті гарно оформити примітку, то сумнівне джерело стає надійним та безапеляційним.
І як тепер зрозуміти, де закінчується словоблудна есеїстика й приходить наука історія? Як вірити в щось, коли ти бачиш очевидне шулерство? Душа криміналіста Олександра Кістяківського несамовито колотиться на тому світі…
Напевно годі вже про суддю козака.
Лише нагадаю стиль Щоденників Кістяківського:
«Говорят, в “Киевлянине” Пихно, запяточннй человек, как его называет Юркевич, сделал новую выходку против меня. Об этом сказал Демченко. Даже не одобрил. Конечно, лицемерно. Меня это известие ни малейше не тронуло. В добрий час. Делаю некоторые успехи в твердости духа, испытавая уколи булавкою. Пихно мстит мне за субботнее заседание…»
Бачите? Без бісеру якось не гарно. Та й все про сєбя та про сєбя…
Читайте також — Малинські хроніки: «Сергій та Юрко Миклухи-Маклаї на головній вулиці стріляли в людей…»
